РОЗДІЛ 9

Спроба втечі

Я не планувала тікати того дня. Насправді, я взагалі не будувала планів — у цьому домі будь‑яке планування виглядало як виклик. Але інколи тіло реагує швидше за розум. Воно просто каже: або зараз, або ніколи.

Усе почалося з дрібниці. Господиня попросила мене прибрати в кабінеті господаря — кімнаті, куди мені раніше забороняли заходити. Вона сказала це між іншим, ніби змінювала правила щодня. Але її пальці, стиснуті надто сильно, видали напруження.

Кабінет був темний навіть удень. Вікна завішені важкими шторами, повітря сперте, з металевим присмаком. На столі — ідеальний порядок, аж неприродний. Я протирала поверхні повільно, намагаючись не дивитися на шафи вздовж стін. Я знала: якщо відкрию хоча б одну — побачу те, після чого вже не зможу прикидатися.

Та одна шухляда була незамкнена.

Усередині лежали документи. Старі, пожовклі, з різними іменами. Жіночими. У кожному — фото, підписи, дати. Деякі імена були закреслені. Поруч — мій договір. Свіжий. Акуратно вкладений, ніби я була наступною сторінкою в давно написаній історії.

Мене затрусило. Це не було схоже на гнів чи паніку — швидше на холодну ясність. Я більше не питала себе, чи треба тікати. Я знала, що якщо не піду зараз — не піду ніколи.

Я повернулася до своєї кімнати, зібрала речі за хвилину. Руки працювали механічно. Серце билося рівно, дивно спокійно. Я вибрала задні двері — ті самі, якими було заборонено користуватися.

Коли я відчинила їх, повітря зовні вдарило в обличчя, мов холодна вода. Свобода була за кілька кроків.

— Ви кудись зібралися?

Голос господаря пролунав за спиною. Не різко. Майже лагідно.

Я обернулася повільно. Він стояв у тіні, ніби був її частиною. Усміхався.

— Я… мені потрібно… — слова розсипалися.

— Ви забули дещо важливе, — сказав він і зробив крок уперед. — У цьому домі ніхто не йде, не попрощавшись.

Двері за мною зачинилися самі.

Тієї миті я зрозуміла: моя втеча була не помилкою.

Вона була тестом.

І я його провалила.