Вона була до мене
Я знайшла її випадково — якщо в цьому домі взагалі щось траплялося випадково. У комірчині під сходами, де зберігалися старі ганчірки й засоби для чищення, за іржавою полицею лежала коробка.
Вона була легкою, картонною, підписаною чужим почерком. Усередині — кілька речей: стара форма служниці, блокнот і фотографія.
На фото була дівчина. Молода. Майже мого віку. Вона стояла біля цього ж будинку.
І усміхалася.
Я дивилася на фото занадто довго. Мене накрило відчуття, яке важко пояснити словами: ніби я дивлюся в дзеркало, але відображення запізнюється на кілька років.
Блокнот був щоденником. Перші сторінки — обережні, ввічливі. Вона писала про роботу, про правила, про дивну тишу ночами. Далі почерк ставав нерівним, фрази — коротшими.
«Вони знають, коли я брешу».
«Дім не хоче, щоб я йшла».
«Якщо хтось знайде це — тікай».
Останній запис обривався посеред слова.
Я сиділа на холодній підлозі й стискала блокнот, поки пальці не заніміли. У той момент я зрозуміла: я — не перша. І якщо нічого не зміню, я не буду останньою.