РОЗДІЛ 7

Нічні звуки

Перший тиждень я майже не спала. Не тому, що не могла — тіло втомлювалося до болю, довгі дні роботи висмоктували сили, — а тому, що сон тут був небезпечним. Я це відчувала кожною клітиною.

Будинок оживав після опівночі. Не різко, не гучно — поступово, наче розплющував очі. Спочатку це були звуки, які легко списати на старі стіни: тріск дерева, глухий стукіт труб, подих вітру у вентиляції. Але дуже швидко я зрозуміла: у цих звуках є ритм.

О 00:47 щось завжди падало внизу, на кухні. О 01:15 сходи на другий поверх скрипіли так, ніби хтось повільно підіймався, зупиняючись на кожній третій сходинці. А о 03:12 — завжди, до хвилини точно — я чула, як хтось стоїть під моїми дверима.

Я рахувала дні. На п’ятий день мені здалося, що я божеволію. На сьомий — я зрозуміла, що божеволіти тут небезпечно, бо хтось уважно стежить за тим, у якому я стані.

Тієї ночі я прокинулася від шепоту. Він не йшов з коридору — він лунав у мене в голові. Моє ім’я. Повільно, обережно, ніби хтось смакував кожен звук. Я сіла на ліжку, серце калатало так гучно, що, здавалося, його почує весь дім.

— Це просто сон, — прошепотіла я.

Але ручка дверей повільно опустилася.

Я не кричала. Я не рухалася. Я зрозуміла головне правило цього дому: страх тут — мова. І якщо ти говориш нею занадто голосно, тебе чують.

Двері так і не відчинилися. Але від тієї ночі я знала: мене перевіряють.