Глава 10

Я піднялася на два щаблі вгору і подала руку Рейвену Дару, що чекав мене. Сьогодні він був одягнений у парадний кітель чорного кольору, темні вузькі штани, заправлені у високі, до блиску начищені чоботи. Він здавався відстороненим, але тільки-но мене побачив, як його погляд запалився інтересом.

У залі для церемоній панувала тиша. Тільки він, я і Альбер, який не побажав мене залишити в неоднозначний і важкий для мене день.

– Дякую за сукню, – встигла шепнути я. Чоловік усміхнувся краєм губ і знову оглянув мене з ніг до голови, не випускаючи мою руку зі своєї.

Сукня справді була чудовою. Не чекала, що у фортеці знайдеться щось подібне. Довга, приталена, кольора шампанського, створена вручну з дрібних мережив, вона м'яко струменіло на стегнах і розширювалося донизу. Зачіску я зробила сама - незвично для себе зібравши волосся вгору і заколов роздобутими підлеглим головнокомандувача шпильками.

Сьогодні вночі мене відвідало дивне бачення – ніби жінка, закутана в біле, підійшла до мого ліжка, довго дивилася, не відводячи погляду, а потім тихенько прошепотіла:

- Скоро, вже зовсім скоро!

Вона зникла так само раптово, як і з'явилася, а я так і не змогла зрозуміти, чи це сон, чи до мене дійсно хтось заходив. З розповідей головнокомандувача Альберу я знала, що частина жінок, що вижили, евакуйовано в безпечне місце, де все ще є трава і дерева, а сонце не обпалює, і тепло зігріває шкіру. Це місце було знайдено випадково, на північних широтах, під час однієї з пошукових експедицій, коли шукали тих, хто вижив після чергового катаклізму. Ділянка виявилася непогано захищеною, на ній практично була відсутня сейсмічна активність, і зараз там жили матері, дружини, сестри та діти воїнів фортеці та тих, хто ніс службу на сусідніх материках. Їм забезпечували безпеку невелика армія, виділена головнокомандувачем, не підпускаючи до них істот і змінених, що дивом вижили. Хоча, на думку Альбера, головнокомандувач багато чого замовчував, і тут я була з братом повністю згодна. Нам не кажуть всього – щоб не відштовхнути? Чи не налякати? Можливо, є інша причина?

А за склом знову йшов дощ – зовсім як у ніч моєї тут появи. На душі стало тривожно та якось сумно. Захотілося побачити брата, і зовсім як у дитинстві забратися до нього в теплу постіль, обхопивши руками його шию та заснути під мірний стукіт його серця. Ось тільки я виросла, багато про себе дізналася і тепер навряд чи зможу так просто вриватися до нього.

У мене все ще було багато питань до мого майбутнього чоловіка, і я мала намір з'ясувати якомога більше про своє народження, свою сім'ю, не повідомляючи Рейвена про моє походження. Чомусь для мене було важливо, щоб він нічого не дізнався.

Тим часом головнокомандувач схилив своє суворе обличчя і власним кинжалом зробив тонкий надріз на моїй долоні. А потім на своїй. Скріпивши наші руки, дочекався, коли змішається кров і почав вимовляти слова клятви. Руку палило вогнем, жар піднімався по руці і розповзався по всьому тілу. І через кілька секунд ми обидва немов горіли в темному полум'ї, що оточувало нас.

Голос Рейвена стих, чоловік пронизав мене поглядом і пошепки, приникаючи до мого вуха промовив:

- Тепер назад шляху не буде, - я відчула, як вогонь відступає, залишаючи на моїй руці стилізовану в'язь, що впечаталася в шкіру - свідчення магічного шлюбу. Така ж в'язь проступала на руці головнокомандувача.

І поки я, видихнувши, справлялася з болем і намагалася зрозуміти його слова, він різко схилився до моїх губ і накрив їх своїми. Поцілунок був коротким, сухим, але якимось стверджуючим. Наче на мене ставили тавро.

– Вітаю, – ніби крізь туман долинув голос Альбера. З застиглою усмішкою я відсторонилася від Рейвена і обернулася до брата. Він був стриманий, але його погляд сяяв теплом та тривогою.

- Не так я собі уявляв твоє заміжжя, - він обійняв мене за плечі і привернув до себе.

– Просто побажай мені… щастя? - попросила я.

- Будь щаслива, - слухняно промовив Альбер і поцілував мене у чоло. Відходячи від брата, я почула його слова, звернені тепер уже до мого чоловіка:

- Образиш її - помреш.

Головнокомандувач посміхнувся одними губами і кивнув, наче приймаючи цю умову. Потім підійшов, взяв мою безвільну руку і поклав у свою.

Коли ми вийшли із зали, весь коридор вибухнув вітальними вигуками. Хоча, змушена визнати, що наші гвардійці поводилися куди стриманіше. Вони оточили Альбера та супроводжували його до самого виходу. Нас же вшановували голосно і радісно, ​​по-солдатськи, у грубуватій формі бажаючи згоди, достатку та численного потомства. Я розуміла, що кожен із цих людей у ​​нашому шлюбі бачить надію на порятунок і не ображалася. Лише гордо піднявши голову, дозволила собі пройти відстань до своїх нових покоїв. Спільних з чоловіком.

Він пропустив мене вперед, і люб'язно подякувавши за привітання своїх товаришів по службі і підлеглих, зачинив двері. Ми одразу виявилися відрізаними від шуму, у повній тиші.

Я присіла біля столика, на якому хтось поставив кошик із фруктами. Я знала, що фрукти були великою рідкістю їх вирощували лише у кількох теплицях. Доставлялися геліками для солдатів, щоб уникнути нестачі вітамінів. Зараз на столі знаходився чийсь тижневий пайок. Поруч стояла пляшка вина та два келихи. Потрібно обговорити це питання з Альбером і налагодити поставки, зрозуміло, з вигодою для герцогства. Хоча важким становищем Корнуса ми не скористаємося. Вкотре нагадала собі, що це і мій світ теж, і хоч би як склалися наші відносини з головнокомандувачем, я не маю права дозволити йому загинути, не спробувавши нічого виправити.