Глава 3

Було відчуття різкого падіння з великої висоти, коли захоплює дух, а серце б’ється часто-часто, готове вискочити з грудей. Наче крізь вату долинали гучні, істеричні крики, плач, шум двигуна, знайомий вимогливий чоловічий голос, що давав чіткі накази.

Наказ урятувати, незважаючи ні на що. Мене? Навіщо? Я вже мертва. Навіщо мене мучити? Долоня і вся рука горіла, ніби у вогні, світ поступово втрачав фарби, почуття вмирали. Стук серця поступово сповільнювався і затихав.

Голос, що наполегливо кличе на ім'я. Дзвін у вухах, біль у скронях вириває з горла стогін, трохи хрипкий, надривний. Я пам'ятаю, як це було, пам'ятаю до дрібниць. Хочу кричати, але не можу, хочу плакати, але сліз більше немає. Вони всі залишилися там, на плато, як і моя сила.

- З повернення, сестро, - ледве встигла розплющити очі, як почула цей голос. Голос, який мене кликав. Альбере!

- Я вдома? – повільно оглянула свою кімнату, перевела погляд на брата. Він стояв біля вікна, і, судячи з напруженої спини, був надзвичайно злий. Але стримував злість. Він завжди намагався бути стриманим поруч зі мною, щоби не налякати.

- Дивно, розумієш? – сухо спитав він. - Ти все ж таки потрапила додому. Щоправда, трохи затрималася. Та ледь не померла.

- Вибач, - щиро прошепотіла я, потім опустивши погляд, спитала, - вони живі?

– Магістр Німансур мертвий, з братів вижив лише старший, як і один із твоїх вартових. Інші після розпізнання передано рідним для поховання.

Від тону Альбера віяло холодом, і я його розуміла. Якби я не чинила опір, а послухалася його, якби хлопці вирушили разом зі мною, вони залишилися б живими. Усі були б живі та здорові.

– Розпізнання… Харві? Мет? Ніколь? Хорс? – я називала їхні імена, у голові спалахували обличчя. Молоді усміхнені, сповнені сил та надій на довге життя.

– Від них мало що залишилося після закриття переходу та вибуху. Ти дивом вижила, - зі злістю відповів Альбер.

- Отож, це був не кошмарний сон? Про вибух?

– Ні.

- Я не мала ризикувати ними, - присіла у ліжку, обхопивши руками коліна. Порожньо, нудно, тривожно, холодно. Тільки зараз помітила, що на руку до передпліччя натягнута рукавичка, що регенерує. Тут же згадала долоню, охоплену вогнем, біль і ненависть до чужинців.

- Ти багато чого не повинна була робити: їхати з дому, ризикувати собою, начхати на мій наказ, Але ... якимось чином вам вдалося зробити те, з чим ледь впоралися бойові маги гарнізону - закрити перехід. Але якою ціною!

– Я більше не відчуваю магії. Я перегоріла? – спитала з побоюванням, боячись почути відповідь, хоч у глибині душі вже давно все розуміла.

– Так.

– Назавжди?

– Лікарі завжди залишають шанс на відродження магії та відновлення внутрішнього джерела. Але ти вигоріла. Ти задіяла весь свій слабкий дар, а коли сили закінчилися, дозволила вилитися життєвій силі. Це непоправно.

Кілька хвилин у кімнаті панувало мовчання. Напружене, важке і настільки щільне, що відчутно тиснуло на нерви. Скільки себе пам'ятала, мені було шкода розчаровувати Альбера, і так важливо знати, що він любитиме мене і пробачатиме. Найчастіше було соромно за цю дитячу потребу шукати схвалення в єдиної рідної мені людини.

– Вони люди такі ж, як ми. Мають силу. Користуються технологіями та магією. Той брус, який вибухнув, щось на кшталт ключа, - наважилася я перервати мовчання. Хоч і розуміла, що якщо Альбер встиг поспілкуватися з тими, хто вижив, він уже це знав.

- Ти могла померти, - різко кинув брат, виходячи з кімнати, тихо зачиняючи двері.

- Але я жива, - прошепотіла в порожнечу.

Я відчинила двері на терасу. Ішов дощ, його шум і вітер змусили зіщулитися і накинути на плечі теплу хустку. Я жива. Даремно Альбер хвилюється, як я переживу вигоряння. Це жахливо, але не смертельно. Я не померла, як Харві, Ніколь, Мет, магістр. Це їхнє життя обірвалися, а мрії більше ніколи не здійсняться. Відчула на губах солоні краплі. Волосся відразу намокли. Я пройшла вздовж тераси, радіючи, що сама і мене зараз ніхто не бачить.

Що я відчувала у цей момент? Найгостріше, гнітюче почуття провини. За те, що вижила. Дурне, напевно. Але я відчувала себе слабкою і нікчемною.