РОЗДІЛ 18 "Здогадався чи блефує?"

Сергій  мовчки застигає  за  кілька  кроків   від  нашої  маленької  жіночої  компанії.  Здається,   світ  навколо  для давнього  знайомого   перестав  існувати. 

Звісно,   у  нього  з математикою  завжди   було  чудово.  Тим паче    здогадувався  про  приховане   кохання  у  моєму  серці й  знав,  що ні  з  ким  не  зустрічалась.  Тільки  марила  Ростиславом. 

Тим часом    останній  присідає  навпочіпки  біля   нашої  донечки,  широко  усміхається,    підбираючи  до  дитячої   душі  невидимі,  потрібні  ключики. 

— Привіт,  зайчику.  Будемо знайомитись? Ростислав. Можна  просто Рос, — і  простягає  долоню.   Дівчинка несміливо вкладає  у  неї свої   крихітні  пальчики. — Як   тебе  звуть? 

— Софійка. Софійка  не  Соня,  бо  мама Соня.  Це  щоб  нас  ніхто  не плутав. 

—  У  тебе  дуже  гарне ім’я.  А  хто  ж  вас  має  плутати?  З  ким  зараз  живеш?

Душа  падає  у  п’яти. Хитрий,  підступний   Градов  не  зумів  у  мене випитати,  тож вирішив    дізнатись  у  дитини,  яка  несвідомо  розповість  про все  на  світі.   Ось   для  чого  затіяв  виставу  з днем  народження,  ось чому   запросив  у дім. Буря,   зароджена  глибоко  під  моїм серцем,  нещадно проситься  назовні. Міцно стискаю кулаки, аби не  кинутись на чоловіка. Навіть  реакція Сергія  на  мою  крихітку  втрачає  значення на фоні  презирства   до її батька. 

Софійка  кліпає   оченятами,  не  тямлячи, що  відповісти. Звісно,  дитині важко пояснити  з  ким  вона  проживає  і  де.  Несподівано  на  допомогу  приходить  спільний знайомий, який   відмирає  від  першого  шоку. 

— Друзі,  здається,  що  аніматори  зачекались  на   гостів. Ходімо  швидше в сад, а  всі  питання  залишимо  на потім.  Буде  час  поспілкуватись. Правда, Соню? 

У відповідь  стенаю плечима,  бо в голові малюється  план,  як покинути  межі  ненависної клітки. Байдуже, що  в  моєму  животі  чужа  дитина,   байдуже, що шукатимуть. Градові  стоять у  горлі  гірше кістки. 

Наче  нічого  не  сталося,  Ростислав підводиться  на  ноги. 

— Маєш рацію,  друже. Без нас дійсно  не розпочнуть. 

Всією процесією рушаємо   у  внутрішній   двір.  Градов  веде  за ручку  Софійку, я  поруч  них (чим  не ідилія?),  і  лише десь  позаду із  загадковим виразом обличчя  плентається  Сергій. Ось  з  останнім   дійсно слід  поговорити — обережно,  змістовно і  головне  без свідків. Знайомий  однозначно  щось  запідозрив. Я  ці  сумніви   оперативно  розвію.

Нас  зустрічає   не  звичний  сад, а справжня казка. 

Протягом  дня  я  не показувалась тут.  Мої вікна   виходять  на   головні  ворота, тож у  вільну  хвилинку   бачила  численні  автомобілі, котрі привозили  все  необхідне   для  свята.    Тепер  же я  вкрай вражена. Та,  мабуть,  не тільки  я.  В  Аріни  дійсно  є  талант   організовувати  свята,  і наділена  вона  гарним   смаком. 

По  периметру   подвір’я  прикрашено    нічними  ліхтариками,  повсюди  арки  з  екзотичних   живих  квітів,  крім  того,   різнобарвними  букетами  наповнені  величезні, у  вигляді  дивних скульптур  міфічних  істот,  вази.   Таке  собі  поєднання сучасності й  давньої  культури. Ексцентрично,  зате  цікаво.

 Найбільшу  увагу  привертає  імпровізована  сцена,  на  якій   вже розміщена  музикальна  техніка. Навпроти  неї   примостилась  чимала  кількість  дерев’яних столиків,  біля  деяких   невеличкими  групками  стоять гості.  Повсюди сновигають  офіціанти,  пропонуючи   келихи  з  шампанським. Здається,  аромат  цього ігристого  напою  буквально  витає у  повітрі,  підсилюючи  атмосферу  свята   та  веселості. 

Стишений   гул  людських  голосів   перебиває скрипаль,  що  віртуозно   грає  на  музичному  інструменті  поруч  сцени.  На мить  зависаю  на його   професійних  рухах та  замріяному  обличчі.  Мелодія  заповзає  під  шкіру, і я  повільно  розслабляюсь.  Я  не  можу   ніяковіти. Мені  потрібні  сили  пережити  сьогоднішній  вечір.

Дивно ось  так   йти,  тримаючи  донечку  за  руку, коли  її інша ручка  перебуває  у  широкій  долоні  невизнаного  батька.  Очі  присутніх  косяться  у  нашому  напрямку,  й під  тими  зацікавленими  поглядами  серце стискається  в  грудочку.  Відчуття  неправильності  наростає  з кожним  наступним  кроком.  

 Першою  до нас  підходить  Аріна.  Гнів  у  її  професійно  нафарбованих  очах виблискує  божевільними   вогниками,  які  здатні  спопелити фенікса,  перетворити  живу воду  на  мертву. Вона  явно  не   жартує і  готова  до останнього  воювати  за своє  жіноче  щастя.  

 Я  швидко  беру  на руки  Софійку. На  щастя,  Градов  відпускає   малу  без  зайвого спротиву.           

— Кохана,  — ніжно  шепоче    чоловік,   прикладаючи  вуста   до  порцелянової  щічки  дружини,  —  твоє  свято  неймовірне. Ти  як  завжди  на висоті. 

Повільно  ревність  дівчини стихає. Вона  розпливається  у  переможній  усмішці  та   обвиває   супутника   руками.   Мила,  закохана  пара. Я   ковтаю  гіркий   кім,  що  душить із середини,  і  відчуваю  потребу  розчинитись  у  просторі,  загубитись  серед  численних  запрошених, а  потім  знайти шанс поїхати  додому. 

— Мамо,   я їсти  хочу,  —  звертається  Софійка  стиха, а  я  радію  чудовому  приводу  відлучитись від  подружжя  та  знайомого   заодно.