Єдине, чого б я хотіла, — це мати можливість повернути час назад і ніколи не погоджуватись на знайомство з Градовими. Тоді б цього не трапилось. Не трапилось підлих звинувачень, брехні. Ростислав не даремно прагне познайомитись з нашою донечкою.
У моїх очах стоять сльози.
«Слід було подумати одразу, що рано чи пізно правда випливе нагору, варто лише зустрітись з минулим», — плачу, повільно сповзаючи стіною, а мій розпач міцніє з кожною наступною хвилиною.
Мабуть, саме цієї миті я приймаю нове найважливіше рішення у своєму житті. Я наполегливо відмовляюсь зізнаватись Ростиславу про випадкову ніч між нами, про його батьківство. Навіть під дулом пістолета не розповім. Чоловік — порядний, дочку не відбере, але його супутниця — видра у п’ятому поколінні, яка не те, що отруюватиме стосунки, знищити здатна.
— Нічого, побачивши один раз Софію, він навряд пізнає рідну кров, а далі його цікавість зникне. Ростислав найближчим часом звикнеться з моєю присутністю в помешканні, й урешті-решт дасть спокій.
З відчуттям химерної невагомості доповзаю до ліжка. Так і завалююсь поверх простирадла — одягнена в спортивний костюм та жилетку.
А вранці прокидаюсь під пухнастою ковдрою, якої у кімнаті до того однозначно не було. Потягнувшись, накриваюсь з головою. Божевільна фантазія малює нереальну картину: Ростислав звечора заглянув у спальню поцікавитись моїм самопочуттям.
Приємно до тремтіння.
Крізь тонку фіранку прокльовуються перші промінчики ранкового сонечка, бігають по ліжку, мружать мені очі, й підіймають настрій до найвищої позначки. Навіть спонтанна ідея Градова видається не такою болючою та страхітливою.
До сніданку спускаюся пізніше звичного. Спостерігати за милою картиною, коли Аріна філігранно розігрує закохану дружину, а Ростислав ловить кожнісіньке її слово, не має найменшого бажання. Дивні люди: один нещиро усміхається, інший залежить від цієї усмішки.
У столові порожньо. На щастя, господарі будинку вибрались по своїх справах. Тож можу вільно вийти у двір, погуляти чи посидіти в альтанці. Шкода, за межі палацу заборонено виходити. Наче вільна і в той самий час обмежена.
Покоївка, ледь кивнувши головою у знак вітання, мовчки ставить на стіл тацю зі сніданком — кашею, шматком тушкованої риби та овочевим салатом. Пахне смачно, породжуючи в животі відчуття голоду. Охоче накидаюсь на страву й не звертаю жодної уваги на жінку, яка поведінкою дуже схожа на інший працівників маєтку — сіра тінь, що ковзає без найменшого шелесту. Мабуть, пані Градова приймала їх на роботу виключно по одному єдиному критерію — безшумність.
— Смачного! – звучить з коридору голос Ростислава. У чоловіка входить у звичку раптово говорити за спиною. Мимоволі давлюсь їжею, закашлююсь. — Обережніше, Соню. Я не хотів тебе налякати.
Його широка, гаряча долоня опускається на мою спину, легенько постукуючи.
— Дякую, — підводжу на Градова очі. Красень. У його темному волоссі плутається ранкове сонце й виблискує міддю. Пальці тягнуться торкнутись цього золотистого сяйва, відчути його м’якість. Як з завжди бездоганно одягнений. Чоловічі плечі обтягує чорна сорочка, що плавно лежить на рельєфних м’яза та недбало закачана на ліктях. А ще на ньому темно-сині джинси, які звабливо сидять на ідеальних стегнах. Із сумом відриваю погляд, потуплююсь в тарілку.
Чого прийшов? Міг же просто проскочити мимо й не звертати найменшої уваги, жити своїм життям, забути вчорашні обіцянки. Мозок вперто пригадує, як сиділа на його колінах, як долоня делікатно обіймала за стан, підіймались у мою кімнату, прощались і бажали один одному на добраніч. Як він вислови бажання познайомитись з нашою дочкою…
Нашою?
Ні!
Тільки моєю!
— Ми вчора недоговорили. Сподіваюсь, ти не передумала стосовно мого прохання? Завтра буде прекрасна можливість все організувати.
— Завтра? — впадаю в ступор. — До чого такий поспіх?
Й одразу осікаюсь. Можливо, побачившись яка Софійка маленька, Ростислав дозволить жити з нею вдома, або взагалі відпустить на роботу. Чому раніше не подумала? Мрії вихором малюють щасливу картину, яка безжально розбивається об буденність.
— Тому що завтра день народження Аріни й будуть гості з дітьми. Малеча не сумуватиме, повір. Дружина замовила для них цілісіньку розважальну програму з аніматорами та мильними бульбашками. Діти ж люблять такі розваги?
В очах навпроти криється німе питання, чи вгадав їхній власник з бажаннями Софії. А в мене знову просипається божевільна підозра: у нас є спільний знайомий, який, побачивши донечку, без проблем зіставить всі факти. І в такому разі його висновки непередбачувані.
— Так, люблять, — невпевнено погоджуюсь. — Але як ти поясниш нашу присутність? У людей виникне багато питань. Наприклад, у Сергія.
#9201 в Любовні романи
#3564 в Сучасний любовний роман
#3151 в Сучасна проза
Відредаговано: 03.05.2022