Мабуть, вагітність перетворює мене у сентиментальну плаксиву дівчинку, яка нічого не робить, окрім того, що зранку до вечора, а в ночі з особливою старанністю, проливає сльози. Дратує все: від кольору гардин до нав’язливого аромату прального порошку, від дорогого одягу до ненависного апельсинового соку.
Але це нічого у порівнянні з душевним болем, з відчаєм, який накриває у цій золотій клітці, з бажанням вирватись на волю, з бажанням щодня бачити Софійку.
Палець ковзає екраном мобільного, з якого весело усміхається моя дівчинка. Світлину скинула кілька хвилин тому вихователька цілодобового садочка, де навчається й зростає без матері крихітка. Я сумую. І донечка сумує, хоч дівчинці дуже подобається дошкільний заклад. У неї багато друзів, безліч нових розваг, крім того, прекрасна прогарами розвитку. Але… Але вихідних ми чекаємо з нетерпінням, щоб погуляти улюбленим парком і трішки побути в рідних стінах. Доня навіть перебралась у моє ліжко. Поруч з нею я не сплю ночами. Милуюсь ангельським личком, прислухаюсь до рівного дитячого дихання, заспокоюю, коли щось сниться емоційне, насолоджуюсь її присутністю. Нею. Єдиною. Його дочкою…
Його…
Градов всіляко намагається уникати спільних зустрічей. У рідкісні моменти він відбувається легким кивком голови. Ні елементарної турботи про самопочуття, ні питань про необхідність у ліках. Складається враження, що я для нього виключно предмет інтер’єру, не вартий уваги.
Та, мабуть, мені так легше. Не крається серце, не доводиться боятись, що він дізнається про Софійку, що покопається в моєму минулому чи надумає поговорити про студентські роки.
Так, мабуть, легше…
Міцно пригорнувши до себе мобільний пристрій, скручуюсь на ліжку калачиком. Втомлений стресами мозок, відтворює в сні божевільні квартири: налякана до смерті я біжу темними вулицями. Але куди?
— Ей, прокинься! Твої крики чути на перший поверх, — як не дивно, голос Аріни стає рятівним кругом від кошмару. Стрепенувшись, я різко підриваюсь на лікті та переповненими жаху, сонними очима натрапляю на насмішкувату фізіономію бездушної лялечки. — Приведи себе до ладу, зараз поїдемо у місто. Я хочу дещо прикупити дитині, а ти мені порадиш.
Відвертість Аріни дивує. З якиях це пір вона вирішила прислухатись до думки жінки, що вважає брудом під нігтями?
Скидаю догори брову, а Градова, не чекаючи відповіді, береться хазяйнувати у шафі. На ліжко подає сукня нижче колін кольору весняного неба та тоненька шкіряна курточка світлого відтінку. Що й казати, природа нагородила співрозмовницю гарним смаком. Та моє внутрішнє «я» відверто протестує, передчуваюся підставу. Не може жорстока людина просто так перетворитись у пухнастого зайчика. Отже, Аріні щось потрібно. Моя квола надія малює найнеймовірніший варіант розвитку подій: власниця будинку передумала записуватись у лави матусь і тепер, за межами кришталевого палацу, вимагатиме розірвання договору. Я залюбки погоджусь, але аборт не зроблю.
Поки думки стадом овечок блукають в голові, Градова підбирає взуття та наказує терміново переодягатись. Крім того, дівчина періодично дивиться на годинник, наче з хвилини на хвилину зачиняться магазини.
Я неохоче натягаю запропоновані речі, дивлюсь на себе у дзеркало й усмішка мимоволі прикрашає обличчя. Дорогий одяг здатний навіть Попелюшку перетворити у справжню принцесу. Плаття лягає по фігурі ідеально. Кілька разів кручусь, сколихуючи повітря пишним подолом.
— Та гарна, гарна, — діловито говорить Аріна та одним ривком зриває етикетку. — Потім помилуєшся, а зараз ми запізнюємось. Скоро Градов прийде. Він не повинен нас бачити.
— Ненадійна конспірація, — скептично відповідаю, розпустивши по плечах своє довге чорне волосся. — Будь-хто із прислуги скаже, що ми вдвох полишили будинок.
На замін отримую пекучий погляд, що здатний пропалити до кістки. Намагаючись не реагувати, перекидаю сумочку через плече, у неї кидаю мобільний.
Як головні герої шпигунського фільму полишаємо мою кімнату. Градова крадеться першою, з обережністю оглядаючись по сторонах. Та наша авантюра за законами жанру зазнає повного фіаско, оскільки центральні двері прочиняються, пропускаючи у передпокій двох чоловіків — Градова, який чемно проводить вперед свого гостя. Небо! Та з останнім я знайома персонально!
Не знаю чи радіти чи вітатись, чи вдати, що ми не знайомі. Сергій навчався на одному курсі з Ростиславом. Раніше вони не дружили, перебували в різних компаніях, але життя їх звело докупи. Точніше нас трьох. Для повної гармонії не вистачає Соломії, з якою Сергій кілька місяців затискався по кутках. Любов у сестри виявилась швидкоплинною, за хлопця вона одразу забула, як тільки на горизонті замайорів новий перспективніший кавалер. А старшокурсник тоді закохався по-справжньому. Довго впадав за моєю вітряною сестрою, ревнував, влаштовував скандали та розбори, однак врешті-решт вгамувався після закінчення навчального закладу. Що найцікавіше, я була для хлопця способом зустрітись з Солею, і цієї дружби мені вистачало, адже інколи я розпитувала про Градова.
#9201 в Любовні романи
#3564 в Сучасний любовний роман
#3151 в Сучасна проза
Відредаговано: 03.05.2022