РОЗДІЛ 12 "Сльози на очах"

На наступний   день   доню відводжу  у  дитячий  садочок  першою. Навіть  доводиться  почекати  виховательку кілька  хвилин  під  зачиненими  дверима. Мала  сьогодні  йде у  дошкільний  заклад  неохоче. Мабуть,   дівчинці  передається  мій  поганий  настрій  та  небажання полишати  стіни  квартири. Мені  б  згорнутись  клубочком  під  ковдрою,  прикрити  очі  й  забутись…

—Матусю,  я чекатиму  на  тебе,  — кидає  доня  на  прощання,  помахавши крихітною  долонькою  з  порогу.  Серце  стискається  від  болю.  Моя  найрідніша,  я так  трепетно чекала  її  народження,  душу  вкладала  у  виховання.  Я все  роблю  правильно!   

Телефон  у  сумці  не  дозволяє     видихнути.  Екран світить  номером  мобільного Інги,  з якою  ще звечора  домовились  зустрітись для  спільної поїздки  у  клініку.  З люттю  дивлюсь  на  кляті  цифри,  з відчаєм  слухаю  противний солодкий   голос  жінки,  яка   водночас  врятувала   нас  з Софійкою,  і  в   той  самий  час   змушує  мою  душу  розриватись. 

 Вже  знайомий  чорний  позашляховик забирає мене  із  зупинки  громадського транспорту.  Інги у  салоні  немає,  тільки  двоє   небагатослівних  охоронців. Страшно.  

 Мовчки    рухаємося містом,  і  явно  не  до медичного  центру  «Відродження».  Всередині   наростає  тривога. 

— Скажіть,  куди  мене  везете?  — звертаюсь   до насупленого  водія, зі спини схожого  на    шафу.  На моє  питання  не  реагує.  —  Де Інга?

— Тихо сиди,  — ричить  інший   бандит,  що  розмістився   на  передньому  пасажирському  сидінні.  — І в  лікарні  поводься  тихо,  якщо хочеш  жити.   Це особисті  слова  Інги,  котрі  просила  передати. 

Відкидаюсь  на спинку  сидіння. У мене все  одно  немає   жодного  шансу  уникнути  зустрічі  з  Ростиславом,  жодного шансу  пояснити  чоловікові  ситуацію. 

Автомобіль  зупиняється  біля  величезної   пафосної  будівлі з красномовною    назвою  на   золотистій  вивісці «Репродуктивний  центр «Майбутнє».  Біля  приміщення   безліч  дорогих  машин,  також помічаю  кілька   гарно  одягнених   молодих пар,  в  очах  яких світиться  надія. 

— Виходь,  — командує  охоронець, — і  поводься  чемно. 

Здоровань  супроводжує  мене  на  другий  поверх,  біля   одних з  дверей  зупиняється  та  галантно   прочиняє. Серце  робить кульбіт, як  тільки натикаюсь  очима  на знайому  фігуру  у   чорному  діловому  костюмі.  На  мою   персону   одразу  звертаю  увагу  дві  пари  очей — Аріни  та  лікарки. Їхні  очі, але  не його. 

 Душа  стискається  у  малесенький  клубочок, який  приготувався  до  далекого  польоту  та  болючого приземлення.    Мимоволі  сіпаюсь,  роблю  крок  назад  і  натикаюсь  на    охоронця,  що  непробивною  стіною   загороджує   шлях  до виходу.  Полохливо  озирають  на  кам’яне   обличчя,   яке не віщує  нічого  хорошого. 

Дверне  полотно  з  шумом  зачиняється,   залишаючи  мене  із сім’єю  Градових  та   ескулапом,  що   підводиться  мені  назустріч. 

— Добрий  день,  Соню.  Раді вашому  візиту,  присідайте, — жіночка  говорить  спокійним  тоном,  наче  не помічає,  що  прийшла під  надійним  конвоєм. — Пропоную  обговорити   деталі   медичної  процедури.

Мурашки  табуном  пробігають  по  спині.   Я недбало   падаю  на  вільний стілець   ліворуч   Ростислава, відчуваючи  божевільний   дискомфорт.  Хоч  крізь  землю   провались.  Боковим  поглядом намагаюсь  вловити    його  реакцію,  але  даремно. Мене  ігнорують,  ставляться  як  до порожнього місця.   І цілком виправдано.      Ковтаю   гіркоту,  притупити біль ніяк  не вдається. 

 Лікарка  коротко   оголошує екскурс  в  історію  медицини,   реальності  сьогодення,   перспективи  завтрашнього  дня. Говорить  гарно,   однак  практично слів  не  чую.  Думки  витають  навколо  чоловіка,  якого  безжальне  серце ніяк  не  здатне  забути. 

— Ви  згодні?  — повертає  до  реальності   жінка  у  медичному костюмі,  і  для  ефектності  стукає ручкою  по столі. 

— Так,  — видавлюю   одне коротке слово. Слово, яке    знову   ділить  моє  життя  на  до  і  після.  Слово,  яке  колись  сказала  Ростиславу,  погодившись  стати  його  в темній,  ледь  освітленій  нічним   ліхтарем  кімнаті.  Слово,  яке  означає, що вже  нічого  не  змінити. 

— Прекрасно.   Якщо всі  аспекти  погодженні,   пропоную  не відтягувати  з процедурою.

Втрьох виходимо  у  коридор.  Градов,  повідомивши  про  терміновий  телефонний  дзвінок,    прямує  до  виходу,  а  його дружина  без зволікань  приступає  до  інструктажу.  

—  Коли  все  приживеться,  переїдеш  у  наш будинок. Я  особисто  контролюватиму  твій раціон ,  час  відпочинку  і  культурне   дозвілля.  Я  хочу,  щоб  моя  дитина  з  перших  днів   свого  існування  привчалась  до прекрасного.  Тому  збирай речі. Але не  бери  багато,   бо купимо  нове  й  нормальне.  У цьому  я  не  пущу  у  свій дім.

Дівчина   емоційно  розмахує  руками,  говорить  безупинно,  не даючи  можливості   вставити  бодай  слово.  Моя  думка  не варта  ламаного  гроша. 

Шумно  затягую  повітря.  Пора  розставити  крапки  над  і. 

— Аріно,  я   житиму  в себе  вдома,  я  ходитиму  на  роботу,  я сама  вирішуватиму,  що і  коли  їсти.  У мене є  своє  особисте  життя,  яке не  мінятиму. У мене нормальна  квартира,  неважка  робота,  і  є обставини,  які  змушують  відмовитися  від  такої   чудової  пропозиції,  як   жити  під  вашим  контролем. Це мої  умови. Виключно  на  них  я  зараз  зайду   у  цей  кабінет,  — киваю  підборіддям  на  двері  з  табличкою «Операційна».