СОНЯ
— Послухайте, чекати дев’ять місяців до народження дитини — для мене не варіант. Гроші потрібні до сьогоднішнього вечора. Точніше через три години. Так, все складно і небезпечно, а ви маєте прекрасну можливість шукати іншу сурогатну матір для Градових. Я не брешу. Ні, не планую тікати з чужими грошима. Я не можу повідомити про причини такого поспіху. Інго, дуже прошу про аванс. Це питання життя, навіть не смерті.
Тривала мовчанка по той бік зв’язку виграє симфонією по нервах. Я на межі. Судомно стискаю мобільний телефон холодними пальцями, а серце б’ється з такою силою, що, здається, його чути не тільки мені.
— Я поговорю з Градовими, — сколихує повітря рівний, безапеляційний голос.
— Ні, виключно з Аріною. Вона знайде спосіб вплинути на чоловіка.
— Сонечко, ти не у тому положенні, щоб озвучувати свої правила.
— У мене немає вибору. Боюсь, ситуація виходить з-під контролю.
— Якась ти занадто проблемна, — шипить крізь зуби. — Я вже шкодую, що зв’язалась.
— Клянусь, я віддам дитину і назавжди зникну з міста.
— Соню! Зі мною жарти погані. Я можу дістати з-під землі. Тому рекомендую не робити дурниць. Не відходь від телефону. Впевнена, що через пів години повідомлю результат.
Вимкнувши пристрій, полегшено видихаю й заплющую очі. На передній план виходить образ Ростислава. Що я роблю? Погодившись на сурогатне материнство, я насамперед йду проти його слова, відплачую обманом на добро. Соромно… Але що таке совість у порівнянні з життям дитини? Нашої дитини, про яку він не дізнається.
— Мамо, ти що заснула стоячи? — весело заплигує у кухню доня, моя усміхнена красуня, надія та віра у краще завтра. Вона повільно звикає з новою буденністю без Солі. Часто згадує про жорстоку тітку, але я філігранно брешу про її зайнятість у зв’язку із переїздом. Обіймаю свою крихітку. Зовсім скоро за грошима навідаються бандити. І що буде, коли мій рахунок у банку до того часу не поповниться рятівною сумою? Що далі чекає мою дитину? Невже осиротіє?
Змахую непрохану сльозу. У страху великі очі, але у сміливості теплі руки, котрі вміють змусити серце битися рівно. Софійка — моя сміливість.
— Я задумалась. Хочеш, почитаю книжку чи помалюємо разом?
— Казку розкажи про принцесу. Соломія завжди про неї гарно вигадувала.
О, сестра ще та вигадниця. Цікаво, куди її закинуло життя? Совість не мучить? Вона ж знала, що за грошима прийдуть, що постраждаю я та маленька Софійка. Знала і так підло вчинила. Впевнена, вона обікрала цих бандитів і мене обібрала як липку. Та попри душевний біль нагору вибирається тривога. Хоч би залишалась живою…
— Мамо, не задумуйся більше, бо зовсім мене не слухаєш. Зроби, будь ласка, чайку й починай розповідати. Я готова слухати.
З цими словами мала забирається на стілець, підпирає голівку кулачками, слідкує оченятками за кожнісіньким моїм рухом.
— В одному чарівному королівстві, яке розташувалось на самісінькій вершині високої гори, порослої у підніжжя густими лісами, жила чарівна принцеса. У дівчинки було довге, біле мов молоко волосся…
— Стривай, — Софія поспішає обірвати на пів слові. — Принцеса з білим волоссям — це не модно. А от з фіолетовим у самий раз. Продовжуй.
Я хмикаю у відповідь та вигадую неймовірну історію порятунку та кохання головного казкового персонажа. Світи фантазії надають можливість забутись і не повертатись до проблеми, яка з хвилини на хвилину завітає у моє помешкання.
Телефонний дзвінок викликає змішані емоції. У передчутті почути Інгу, тягнусь до пристрою. У той самий час неймовірно голосний стук у двері вибиває землю з-під ніг.
— Відкривай! — роздається з під’їзду знайомий до застигання крові у венах голос. Прийшли вони — люди, які нещадно повісили на мене борг Соломії без жодного докору совісті. І так же можуть позбавити життя, не задумуючись.
Першою справою підіймаю трубку.
— Софіє, тобі пощастило. Градові погодились і тепер ти отримаєш свої гроші.
— Зараз, скиньте зараз! — кричу у телефон надривним голосом. Тіло паралізує дикий, непідроблений страх. Вхопивши дитину на руки, застигаю у куті біля вікна.
Двері не витримують нового міцного удару, злітають з петель та з шумом падають на підлогу.
— Я ж казав, що від нас не сховати й грати в хованки небезпечно, — чутно з коридору. Твердими кроками у мою квартиру завалюється банда головорізів, для котрих вбити людину рівнозначно придушити муху. — О, привіт! — вдаваним веселим тоном продовжує хлопець, який напередодні ставив умови. — Не відкривала і ми змушені були зайти без запрошення. Так розумію, грошей нема?
#2674 в Любовні романи
#1290 в Сучасний любовний роман
#432 в Сучасна проза
Відредаговано: 03.05.2022