РОЗДІЛ 10 "І цього разу остаточно"

Будинок  зустрічає   понурими  обличчями  мешканців. Прислуга  похнюплено сновигає  коридорами,    безшумно  ступаючи  паркетом.  Одним  ривком  я  зриваю  ненависну  краватку,  ховаю  її у  кишеню  піджака  та без  лишніх  розпитувань  домочадців,  швидко  підіймаюся  сходовими  маршами  на  другий  поверх,  де  під  мансардним  дахом   знаходиться  наша  з  дружиною спальня.   У  серці  таїться  погане  передчуття.   Воно довгими  зміями   обіймає   розхристану  душу,  яка   готова  побачити  найгірший  сценарій.    Останнім  часом  помічаю  за  собою  маніакальне хвилювання   за   кохану.  Її  психологічний  стан змушує  нервувати. Можливо, я  роблю дурницю,  що тисну  за  вагітність?  Хоча  тему  більше   порушує Аріна.

Благовірну    застаю  у  позі  ембріона.   Дівчина,  одягнена у  тонке  пальто,   лягла взута  на  постіль  та  втупилась  в  одну точку  на стіні.

— Аріно, — промовляю,  присівши  на край  широкого  ліжка. Під  моїм  тілом   матрац  просідає, але   кохана  немов  не помічає  моєї  присутності.   — Подивись,  будь  ласка,   на  мене?  Навіщо  ти   доводиш  себе   до такого стану?  Твої  чергової  походи   до  лікарів    не  змінять   того,  що ти  сама собі придумала  в  голові.

Доводиться  вичитувати  як  першокласницю,  яка   отримує  в  школі  лише  двійки.  Ситуація  відверто  бісить.   Зблизька  роздивляюсь  порцелянове  личко. Зараз  на   шкірі  тільки  чорні  патоки  косметики  і  пасма  мокрого  волосся.   Підсвідомо  розумію,  що потрібно  пригорнути,  обійняти,  сказати  тепле  слово.  Та  щось  всередині  протестує.  Здається,  пора  припинити  потурання. 

— Ти  не  любиш  мене,  — хриплим  голосом натомість  відповідає  дівчина. Вона  щільніше   загортається  у  верхні  одяг та  шумно  шморгає  носом. 

— Люблю,  але і  моєму  терпінню   є   межа. 

—  Чому  ти так   говориш?   Ти  вирішив  розлучитись?  —  рвучко  підводиться  на  лікті.  У  заплаканих очах  читається  страх. 

— Ні,  — хитаю  головою. — Але ти  повинна   заспокоїтись.

— Я  хочу  бути  мамою.  Розумієш?    Я    мрію  гуляти  з  дитиною,  ходити   по  дитячих  магазинах,  бути  однією  з  тих  щасливих  мамочок,   які   теревенять  ні  про  що  на  дитячих  майданчиках. 

— Я  ж  дав   згоду  на  сурогатне  материнство,  — заледве  стримуюсь. —   Навіщо   ти   рвеш  свою  душу   і    мучиш   мою  совість?

— Але ж ти відмовив  в  кандидатурі  Софії, — схлипує.  — А дівчина  ідеальний  варіант для  нас  по всіх  показниках. 

— Годі!  Я  вже наголосив,   щоб  ти  не чіпала  її.

—   Вона  потребує  грошей,  а  ми  дитини. У  нас  вийшла   б чудова  домовленість. Без  зобов’язань,  лишніх  проблем,   незручностей  та  конфліктів.

Слів  немає. Протяжно видихаю  та скептично  хитаю  головою. Чому  із  всіх  жінок  на  світі,   доля  знову    зіштовхує   із  Софію.   Підійшовши  до вікна  та  вклавши  руки   у  кишені  мовчки  роздивляюсь      чисте  небо  за  склом. Як  не   дивно  звучить, але   зараз  я  не думаю  про   дружину,  яка  б’ється  в  істериці  за спиною,  а  про   життєрадісну  дівчину,  котра  сьогодні   намагалась  витерти  патьоки   чаю  на моєму   одязі.  У   студентські  роки   я  зустрічався  з багатьма   представницями  прекрасної  статті,  яких  зараз навіть  не пригадати.    Припущення,  що  вона  могла  побувати  у моєму  ліжку,  я   вперто  відганяю.  Ліпше  про це  не  думати.

 — Ростиславе,  а  якщо  Софія  сама  виявить  бажання  стати   сурогатною  матір’ю?  Прийде  до  тебе  знову  і   наведе  вагомі  аргументи? 

— Ти себе чуєш?  —  озираюсь у пів  оберту.   Одним  тоном  прибиваю  будь-які  спроби.  —  Ти розумна  жінка,   тому  годі  грати на моєму  терпінні.  Ми  все  обговорили. 

— У такому  разі  я  не  буду  жити!  Ось  поглянь! 

Наступної  миті вона  дістає  з-під  подушки кухонний  ніж, який  зловісно  зблискує  гострим  лезом  у  повітрі.  Я  не встигаю  перейняти  руку,  не встигаю  зупинити,  не встигаю  зреагувати.  Яскраво-червоні  краплини   падають  на світле  простирадло,   розпливаючись   величезними   плямами. 

Жах застигає  на  зблідлому  обличчі.   І  біль… І відчай…  І  нерозуміння….

— З глузду  з’їхала?  —  кричу,   вириваючи  з рук  ніж. Я  рву  постіль,  швидко  перев’язую   рану,  аби  хоч  якось  зупинити  кровотечу. — Лікаря!  Викличте лікаря!  Негайно! 

 Мій  рев  розбивається  об стіни. У кімнату  забігає  перелякана  покоївка. Вгледівши картину,  тремтячими  пальцями  набирає  комбінацію  екстреного виклику,  із  заминками  повідомляє  нашу   адресу.  

— Рос,  вибач!  Допоможи,  я   не  хочу вмирати,  —  зривається   Аріна, судомно  чіпляючись  за   край   ліжка.     

      Я   проникливо  дивлюсь  на  Аріну,  мало не пропікаючи  її гнівним  поглядом.  Під вікном   звучать  сирени  швидкої  допомоги,   яка    доволі  швидко  примчала  на виклик.  Вклавши  дружину  знову  на  ліжко,  виходжу  на зустріч  медикам. Їх  слід  негайно попередити  про соціальний  статус  пацієнтки,  якщо  не  бажаю  завтра  красуватись  на перших  шпальтах  видань.     Така  інформація  про  моє  особисте  життя  вартує  чималих  грошенят  й  буде справжньою  сенсацією. 

— Проходьте нагору,  — командує  з  першого  поверху  начальник  слюди   охорони.  — Але  віддайте  швидко  свої мобільні  телефони.  Ви у  будинку  відомої  особистості.