РОЗДІЛ 9 "Подарунок"

Ненавиджу походи  по супермаркетах,  особливо  після  завершення     насиченого робочого дня,  особливо   коли покупки   заледве  вміщаються  у  двох  пакетах,  особливо на  підборах  і  в  громадському  транспорті. Що поробиш,  запаси  в   холодильнику  закінчились,  тому  доводиться  самотужки  тягнути  пакети   в  руках. Спершу  я  думала,  що Соломія  допоможе скупитись,  але  в  останньої  телефон  виявився  вимкненим.  

— Я  таки  відчайдушна жінка,  — кажу, поставивши ноші  на  асфальт  перед нашим  будинком. Спину  ломить  нещадно,   долоні  печуть  вогнем.  Востаннє    набирала  стільки за  один  раз.   Кілька  хвилин  відпочиваю.    Сьогодні  вечір  неймовірно  тихий.  Такий  собі  яскравий  контраст  на  противагу  метушливим  годинам в   офісі.   Ох,  і  потріпав  мені  нерви Градов.  А  найприкріше  — я  не зуміла  розповісти  чоловікові  про  його   жорстоку    дружину  і її наполеонівські  плани стосовно  сурогатного  материнства. 

Про  Григоровича  взагалі  мовчатиму.    Його  перемовини   з Ростиславом  без пояснень  перенеслись  на  невизначений  термін. Я  хоч  намагалась  пояснити  свою  непричетність  до   подій,  все ж  зорі  зійшлись  на  моїй   нещасній  персоні.  Образливо, звісно, але   проти керівництва  не підеш. 

 Сумним  поглядом   дивлюсь  на   двері  під’їзду.  Останні  ривок  — і  я  зніму  кляті  туфлі.

Та  на моє  превелике  здивування,  центральні  двері  прочиняються,  випускаючи   в  тепло  ранньої  весни  не кого  іншого,  як Солю з  громіздким багажем в  руках.  Дівчина,   пововтузившись   з його переміщенням через поріг,  не  одразу  помічає  сестру. 

— Допомогти?  — питаю    серйозним  тоном. Від несподіванки  моя  найрідніша  людина  сполохано  підводить очі,  у  котрих  оселяється   бентежність.  —  Далеко  зібралась? 

— О, Соню,  ти  вже  з  роботи?   —  видихнувши  відповідає й  нарешті  перекидає  валізу  на    рівне  покриття.  — А я  тут… Один словом, я  переїжджаю.

— Що? Як   переїжджаєш?  Я  нічого  не  розумію.

Застигаємо  одна  навпроти  одної  у   ваганні,  прикрашеному  незручною  мовчанкою.  Я  чекаю  відповіді, яку сестра   поспіхом  вигадує  на  ходу. Здається,    вона  не була  готова  до   зустрічі.  Знову   забула,  о котрій  я  повертаюсь  додому. 

— Ми  не  мешкатимемо  разом. Це не правильно,  бо  у  кожної  з  нас  повинно  бути  особисте   життя і   свій  персональний  простір. Це  не  означає,   що  ми не   спілкуватимемось, чи я  не  допомагатиму  з   племінницею.   Все   залишиться  як  раніше. 

— Стривай,  —  продираю  пересохле від   хвилювання  горло.  — Все не буде як  раніше,  оскільки  ти  не  житимеш  поруч. Крім  того,  твій  вчинок  необдуманий,  необґрунтований,  позбавлений  будь-якої  логіки.  І чому  саме  зараз? 

— Сонечко,  яка  різниця  зараз  чи пізніше,  обдумано чи   спонтанно?   Мені  давно  слід  було з’їхати й  не втягувати  тебе   у  свої  проблеми.   

— Ти  — вся  моя  рідня. 

— Припини.  А  Софійка?  Ось  згадаєш моє слово,  зовсім  скоро  знайдеш їй нормального  татуся.

— Але  ж  разом  жилось весело  й  надійно. 

Соля  обіймає  мене  за  плечі,  пригортає міцно  до грудей,  ділячись  частинкою   свого  тепла.  У  її  обіймах спокійно.  Я не  хочу  прощатись,  не  хочу    мешкати  окремо. Але вибір  дівчини  слід поважати. Все-таки  вона    також хоче   мати  сім’ю,    надійного чоловіка,  дітей.

— Можливо,  ти  маєш рацію,  — відсторонююсь   та  зазираю  у  рідні  очі.    У  них  притихли  солоні сльози,  прощатись  завжди важко.  — Та все  ж  могла  попередити  завчасно. Я  на тебе  за  це  ображаюсь!

За спиною  роздаються  клаксони   автомобіля  таксі.   Сестра  добре  підготувалася   до втечі.  Навіть   машину   завчасно  викликала,  аби  не тягнутись  містом  з  тяженним   багажем . У  цому вся  Соля —  комфорт  завжди  на  першому місці.  Ось  хто   ніколи  не   волочитиме  пакети  з  їжею. 

— Квіточко,  мені  час  їхати,  — вона  цілує  у  щоку  та  махає  ручкою  на  прощання.  —   Скоро  зв’яжемось. 

— У  тебе  телефон чомусь  вимкнений.

— Ой,  розрядився,  — кричить  з  салону,  після чого   шумно  зачиняє  дверцята.  Водій,  сховавши   у  багажник  валізу,    втискає   у педаль газу  у  підлогу.   Шум  автівки віддаляється,  а  я  залишаюся  посеред  двору   сама  самісінька.  І  не  лише  фізично. Моя  душа  осиротіла. 

Важко  видихнувши,  підіймаю  пакети  та    йду   до квартири,  де  на мене чекає    моя  зіронька,  сенс  мого   життя.   Здається,  Софійці  доведеться  досить  швидко   подорослішати. Он  моя  сестра  бачить  у  ній   цілком   самостійну    людину,  бо  навіть  залишила   саму  вдома,  увімкнувши   на  телевізорі  мультики. 

Розібравши  пакети, сідаємо  з  донечкою  вечеряти.  Удвох  незвично.   Кожного вечора  нашу   жіночу компанію  прикрашала  Соля,  її невгамовний  голос   та   веселі  жарти   буквально  повнили життям    стіни квартири.  

Донечка понуро   копирсається  ложкою  в  картопляному  пюре.   Я  теж. Апетиту  немає  ніякого.   

— Не сумуй, — намагаюсь  підбадьорити   малу.  — Соломія  влаштується і  запросить  до себе  в  гості.  Ми  купимо  торт,   подарунок  і  поїдемо  до  неї  на  кілька  днів.