РОЗДІЛ 7 "Борг"

Нарешті  перша половина  робочого  дня   добігає  завершення. Я   нетерпляче  поглядаю  на годинник  у  нижньому  куті  монітору. Ще кілька  хвилин і  вибіжу  із  задушливого приміщення  до  банку, який  розташований  кварталом  нижче,  щоб  зняти готівку.    У мене є всього  година для   обміну  валюти  і зустрічі  із  колишніми роботодавцями  сестри.  Соля    вже домовилась  з ними.

Серце  пропускає  удар після  рідкого  звуку   телефону.  Надійшло сповіщення  від  найріднішої  людини. 

«Соню,  я   чекаю внизу»,  —  написала   вона, вочевидь  переживаючи,  аби я  не  передумала.   Та як   відступити, якщо від  сьогоднішньої   оборудки  залежить  спокій  і  майбутнє  моєї  дитини. 

Нарешті  засвідчуються  заповітні  цифри.  Швидко  прибравши папери й  закривши ряд   програм, я   спускаюсь  сходовими  маршами  на  перший  поверх. Як очікувала,  Соломія  нетерпляче  тупцює   на місці. Моя  поява  прикрашає  її  обличчя  неймовірним  полегшенням. 

— Добре,  що  ти  не  затрималася, —  заливається  соловейком, вхопивши  мене  за лікоть  та  випхавши  у  центральні   двері.  — Ці  негідники  телефонували  й  знову  погрожували.  Уявляєш,  не  вірять, що ми  знайшли  гроші. 

«Ми» б’є  по вухах особливо  боляче.  Я  заїдаю  нижню  губу, стримуючи  бажання   сказати пекучу  репліку.  Щонайцікавіше,   Соля  навіть  не поцікавилась  звідки  гроші. Прийняла   звістку  як  належне,  мовляв,  вона вірила у  мої сили й  була  впевнена,  що  знайду  необхідну  суму.  Десь  у  підсвідомості  закралась  образа й   думка,  що  версія  про  погрози Софії  — виключно  її  фантазія. Сестра  спеціально  придумала  її,  маючи на  меті  моїм  рахунком  викрутитись  із  ситуації. 

Стараюсь  відігнати  геть  подібні навіювання.  Не можна звинувачувати   людину, якщо   сама  нічого  не знаєш. 

У  банку  займаємо  чергу.  Сестра  періодично  поглядає  на  свій   мобільний   й  час від часу   посилає  мені  підбадьорливі  погляди.   Мене ж крає  відчуття  неправильності.  Я  буквально  розриваюсь  на   різні частини.   Минув день  з  мого  візиту  в  офіс  Градова.  Я  добре  пам’ятаю  вказівку   більше  ніколи  не  заявлятись  у  його  житті. Водночас   Інга  не  дасть спокою,    допоки  не  отримає    моєї  згоди  й  гарної  суми  на  рахунок  від Аріни.  Ці  дві  негідниці  однозначно   вигадають   спосіб  обманути  Ростислава. Мабуть,  було б  найкращим рішенням   повернути   чоловікові  кошти та  розповісти  правду  про змову. 

— Чого  застигла?  Підходь  до каси, — боляче  штовхає  в   бік  Соля,  ще  один вагомий  аргумент,  чому  я не  здатна   чинити   по  совісті. Я  не  можу   покинути  напризволяще  сестру,  а  повернути  суму  — рівнозначно  підписати  їй смертний  вирок.  — Запізнюємось.

Озираюсь.  Зал   переповнений  людьми. Хтось очікує до   менеджера,  хтось     також  до   крихітного віконечка, і  у  кожному  хтось  я  бачу  неприховану   загрозу,  приставлену  стежити  людину. 

Віддавши  працівниці паспорт,  вмовляю  себе   дихати   глибоко  й  не думати  про погане.  Все-таки  Аріна  та  її  покровителька  не  всесильні. 

— Перерахуйте, — говорить касир,   вкладаючи  під  віконечко  акуратно складені  стосики  грошей.

— Ні,  дякую, — відповідаю й   тремтячими  пальцями  ховаю  купюри  в сумку.   Сестра  ледь  не плеще в  долоні. 

Міцно  притиснувши  ношу  до грудей,  полишаю  банк. 

— Тепер  залишилась  дрібниця,    —   весело щебече   сестричка.  — Я   зателефоную  й  повідомлю,  що обов’язково  приїдемо. Ох,  Соню,  ти  найкраща у   світі. Мені  неймовірно  з  тобою   пощастило! 

— Головне,  щоб  твої  знайомі  забули раз  і  назавжди  про  нас  та Софійку.  Ой, —   зирю  на  годинник,  — обідня  перерва  скоро  закінчиться. Хоч  би встигнути.

— Встигнемо!  Побігли! 

Солі   мчатись   у кросівках  легше,  ніж  мені  на  підборах. Офісний  дрескод змушує   носити  спідниці  й   ненависні  каблуки, від яких під вечір  ноги  буквально  гудуть,  а  вени розпирає.  

Зустріч  нам   призначають  у   тихому місці — елітний   житловий  масив, обладнаний   пунктом  пропуску.  Здається,  тут живуть виключно заможні   люди.  Але  бандити вміють   вдавати  із  себе  добропорядних  громадян,   тому  відганяю  думку  доводити    непричетність  Соломії  до крадіжки. Ніхто  не повірить,  тим паче, якщо  несемо  гроші. 

Сестра  вдало  маневрує  поміж автівок  і  зупиняється  біля   білосніжного  позашляховика.  Розкішна  машина  манить  погляд,  на  таких   виключно попзірці  їздити,  а  не    злочинці,  які  звинувачують   порядних  дівчат в  казна-чому  й  потім  вимагають  повернення  боргу  ціною   життя  дитини. Всередині  закипає  буря.  Хоч  би  стриматись  й  не  наговорити   лишнього. 

Озирнувшись  по  сторонах,   Соля  відкриває  задні  дверцята,  спершу сама  забирається  на шкіряне  сидіння,    після  чого  тягне мене  за  рукав  блузи.  Я  неохоче   сідаю  поруч.  На превелике здивування  замість   людей  у чорних костюмах,  котрих звикла  бачити  у  кримінальних  кінострічках, у   салоні  очікує   привабливий  юнак,  навіть  трішки  молодший  нашого віку.  Його  обличчя  прикрите  великими  сонцезахисними  окулярами, на  плечі  накинута  модна  шкіряна  куртка,   крім того,  краєм  ока  помічаю   темно-сині  потерті  джинси. Класичний  образ   представника  золотої  молоді доповнює  біла,  розстебнута  на два  верхніх   ґудзики,  сорочка.   Мабуть, незнайомець   посміхається   сліпучою,  звабливою  усмішкою.