РОЗДІЛ 5 "Обов'язок"

—Андрію,  погуляй   по вулиці. Соня  — чемна   і  розумна  дівчинка,  тому  не  дурниць  не  робитиме.

Інга картинно   корчить  гримасу   вихованої  жіночки,  хоч  зловісний  блиск  в очах видає її гнилу, підступну,  небезпечну  натуру.  З  людьми  подібного  типу  складно сперечатись,  адже  передбачити  наступний  їхній  крок  неможливо.  Від  присутності  колись   улесливої  співрозмовниці   тіло  покриває  неприємний  холод.  Я  навіть  забуваю  про  біль у  коліні. 

— Що сказав Градов?  —  без зволікань  та  лишніх  церемоній    приступає  до  розпитувань  її  напарниця,  що схожа  на  пантеру,  яка вхопила  здобич  і  немає  жодного   наміру   нею  ділитись.   Від  дівчини  віє  лоском,  шиком,  і жорстокістю. Під   вродливим,  ідеальним  личком  ховається  справжній  монстр,  здатний  на все  заради власної  цілі.  Лялечка  в   білосніжному  піджаку  поверх  чорного комбінезону    згорає  від  нетерпіння.  Та судячи  по  міцно стулених,  підведених  червоною  помадою  губах,  вона вже  обізнана  з  результатом. Тепер прагне почути його особисто від мене.

— Ми  не домовились.

— Звісно,  але ж грошики ти   отримала! — верещить остання  писклявим,  повним  ненависті   голосом. — Думаєш,   поплакалась,  взяла  кошти і  можеш нас  з  Інгою відправити  якомога   далі?  Сподіваєшся,  в  дамках?  Не на  тих напала,  жебрачко! 

Дівчина  подається вперед. Мить,  вчепиться  мертвою  хваткою  в  горлянку.  Зі сторони видається,  що вона  божевільна  або   емоційно  неадекватна  особистість. 

— Спокійно,  серденько,  — осуджує її  запал  власниця  автомобіля,  лагідно   поклавши  знайомій  руку  на  коліно.  В її  делікатному  тоні  прослідковуються  наказові  нотки,  тому  остання  невдоволено відкидається  на спинку  крісла й  відводить  очі  до бокового скла.

Інга  робить  ефектну  паузу,  наче прислухається  до мого  нестримного  серцебиття. 

— Я  відмовляюсь  від наших  домовленостей. Пропоную  вдати,  ніби не  знайомі  й  ніколи  раніше не спілкувались,  —  починаю  першою. Усередині  тремтить  страх,  але  я  зі  всіх  сил  намагаюсь  показувати впевненість  і  незворушність. Схоже жінка, не менш небезпечна,  ніж  знайомі  Соломії,  які  звинуватили сестру у  крадіжці. 

— Аріна має рацію. Ти   наговорила  Градову   всіляких  небилиць,  вдала  із себе  мученицю,  оманою випросила  гроші, а  зараз намагаєшся  відкрутитись  від  закономірної вимоги. Пригадай,  моя  мила,  на  яких умовах  ти  відправилась в   кабінет Ростислава.  Ти  повинна  була  переконати  чоловіка  у   наміру  народити  дитину, у  готовності  зробити  добру справу,  підтримати його  дружину. Що натомість вийшло? Гроші   на твоєму рахунку,  а  ми залишились  ні  з чим. Та  ще й  велику  таємницю  розкрили. А  якщо  завтра   ти  розповсюдиш  інформацію журналістам? Що чекає  Градових  подумала?

— Я  словом  не  обмовлюсь. Ростислав  пішов  на  зустріч,  допоміг. Я  не посмію  його  зрадити. 

— Он як  заспівала,  —  співрозмовниця загрозливо  звужує очі.  — Не  зраджу,  не розкажу,  —  кривляється.  — А те, що  дала  надію  ось цій  бідолашній  дівчині — нічого?  Вона  мріє про  дитину, а  ти  розбиваєш усі  її сподівання  в   порох. 

— Мені  дуже  шкода,  але…

— Але закінчилось,  — різко,  безапеляційно  обриває  мене на  пів слові.  — Зараз їдемо в  клініку  на  обстеження. Якщо все  гаразд,  найближчим  часом  проведемо  процедуру  ЕКЗ.

— Ні, — заперечно хитаю  головою. Відчай  підбирається до душі,   здавлює  груди,  не  даючи змоги  зробити ковток  повітря. 

— Ми свою частину  договору  виконали, тепер ти.  В іншому  разі   моїм  хлопцям  доведеться  попрацювати. У  тебе   ж  донечка є? Не змушуй  шантажувати  тебе  крихіткою.

— Негідники!  — виривається   з  моїх  губ  крик,  який веселить Інгу. Остання  відверто  сміється  в  обличчя.

З однієї напасті  я  потрапляю в  іншу.  Єдиним  шансом врятуватись  є   Градов,   та  до чоловіка  мене навряд пропустять.

— Ростислав  не  зрозуміє  такого вчинку.  Ми  домовились,  що я  назавжди зникну  з  його життя. Нічого  не  вдасться. 

— Я   поговорю  зі  своїм  чоловіком  сама і  вигадаю як  його  переконати. Тож  нічого розігрувати   святу  й  невинну. 

— Вашій   жорсткості  немає меж! Ви  нелюди!  Не можна  так!

— Годі! — командує  Інга,  після  чого відкриває  дверцята  й  наказує  охоронцю  підійти. Щоб я   чітко    чула, видає  розпорядження:  — Їдеш  до неї  додому  й  слідкуєш  за  будинком.   Вийде  її  недолуга  сестра  з дитиною,   затягуй  назад в  квартиру. Вочевидь  наша Попелюшка не  розуміє,  з ким  має справу. 

Мої руки  починають  тремтіти, а  вилиці  доводиться   стиснути  силою від  хвилювання. Андрій зникає з поля зору. Мабуть,   поруч  знаходиться  ще  один  автомобіль  злочинців.

— Поїхали  у  «Відродження»,  — керує  їхня  шефиня  й  водій  втискає  педаль  газу, різко  вилітаючи у  загальний  потік  транспорту. Машина  плавно  маневрує  поміж інших  автівок. За  якихось  тридцять  хвилин, що насправді видаються  для  мене  вічністю,  ми дістаємось  медичного  закладу — непримітної   одноповерхової  будівлі  у  тихих двориках жилого масиву.   Над дверима красується   табличка із  надписом  «Репродуктивний  центр».  Жодного  натяку  на  озвучену  назву.  Що у  біса  відбувається?  Страх   заповзає  під  шкіру.