РОЗДІЛ 1 "Всього тиждень"

— Поглянь, яким  красенем  став  Градов.  Не впізнати  вчорашнього  скромника,  що  дні проводив  в   університетській   бібліотеці. 

— Він і  тоді  мав гарний вигляд.  

— Авжеж,  ти прихильниця  розумних чоловіків. Тільки  шкода   сама у  певний  момент   не керувалась  здоровим  глуздом,  —  осудливо   морщить носа сестра,  таки  поклавши   телефон  на стіл. Мимоволі  ковзаю  поглядом  по  блакитному  екрану, з якого  блискучою усмішкою сіяє  моє  перше і   невдале кохання. 

Геній,  красень,  філантроп. 

Ростислав  Градов — новоспечений  молодий мільярдер,  меценат,  що долею випадку  заробив  величезний  капітал,  і  тепер красується  у  списку  найбагатших людей  країни.  Його обличчя  повсюди, його  ім’я  — бренд. 

А я  Соня,  дівчина, якій  кров  з носа  потрібні  гроші  і яка  погодилась стати  сурогатною  матір’ю його дитини.  Чужої дитини…

І в мене дійсно  немає вибору, якби не одне але… Ми знайомі. 

— Я  не вважаю той  випадок  помилкою,  — вперто  заперечую, все  ще роздивляючись   вродливе  обличчя  чоловіка,  його високе чоло,    ліплений  тонкий  ніс,   правильної  форми   губи,   що  оголюють  білосніжні  зуби, що  ніби заманюють  до поцілунку.  Губи…  Колись я  божевільно їм віддалась. 

— Так,   бути  матір’ю  - одиначкою  —  твоє добровільне  рішення. Цікаво,  якби  Ростик  знав  про  вашу  дочку,   відібрав  малу  чи  одружився  з  тобою?  — не припиняє   чіпати  за  живе  Соломія.  Знову  бере до рук  телефон  і  швидко  гортає  стрічку  у  соціальній  мережі.  Я  з-під лоба  дивлюсь  на сестру. Хороша вона,  але занадто  різка і  відверта.  Ми  близнючки,  все  життя  разом. У школі,  в   університеті,  й  зараз.    Різні  за  характером, але  майже однакові  зовні,  зі  своїми  примхами  й  поглядами  на  світ.  Якщо  я  ладна  на все  заради  всіх,  то  Соля   керується  принципом:  всі  заради мене. 

— Не хочу  про  це  думати. Тим  паче  він ніколи не дізнається  про  Софійку. У нього  своя  сім’я.

— Байку, що сплутав  тебе  з іншою,  я чула.      

Хвилювання   підбирається  до горла   холодними  мацаками,  і  ніж у  руці  неслухняно   вивертається,  даруючи  наслідком  поріз  на пальці. Кров  великою  краплею виходить  на     білу  шкіру.   Я  швидко   вмикаю  воду,  підставляючи під  нею  руку.  У голові  паморочиться,  ніби  відкрилась  венозна  кровотеча.

— Соню,  ти  сьогодні стихійне   лихо.  Зараз принесу аптечку,  — сестра  кидається  у  вітальню,  де високо  у шафі,  якомога далі  від  цікавих   дитячих   оченяток, ховаємо  медикаменти.  Звідти  одразу  доноситься  дитяче  щебетання. Софія,  вгледівши  об’єкт спілкування,   просить  з  нею  погратись.  Я  важко  видихаю.  Мала  зовсім  не  самостійна,  я  занадто  балувала її. А як   залишити  крихітку  на  дев’ять  місяців, уявлення  не  маю,  бо  обов’язковою  умовою  контракту на сурогатне материнство   постало  проживання  у  будинку  біологічних  батьків. Кривлюсь  від душевного  і  фізичного  болю.  Серце  розривається  навпіл.

Соломія  вправно  перев’язує неглибоку  ранку. Користуючись  можливістю  я  питаю:

—    Леонов  за  борг  не  нагадував?

На мить  сестра  зависає,  тоді  швидко перекладає  ліки,  відтягуючи  відповідь.  Розумію,   на цю  тему  складно  говорити,  але  проблема  сама  собою  не  зникне. Принаймні  останній  прекрасно  натякнув  на  це.

— Вчора  телефонував.  Я  пробувала  пояснити,  що ті кляті  гроші  не   чіпала,  а він  навіть слухати  не  хотів,  — схлипує. —    Знову  погрожував, казав,  що вб’є, якщо не  знайду   потрібну суму.  А я  не брала!  Розумієш? Не брала! 

Вона  заходиться  в  істериці,  судомно  стискаючи пляшечки  в   руках.  Я  обережно обіймаю  найріднішу  людину  й  пригортаю  до себе,  проводжу  долонею  по шовковистому  темно-каштановому  волоссі,  намагаючись  заспокоїти. 

— Тихо,  гроші  будуть.  Я  знайду,  обіцяю. 

— Леонов  згадував  про  твою  дочку. Ненавиджу  покидька!

Знову…

 Підлога  під ногами  колишеться. 

Знову  цей   бандит  погрожує  викрасти  Софію  в  разі  не повернення  коштів,  які  наче забрала  сестра.  А вона  не  могла.   Бідну   дівчину  підставили,  обмовили  й  звинуватили  в  крадіжці,  котру  вчинив  хтось  інший.  З його  оточення.  Впевнена,  безсердечний, злопам’ятний  негідник  не  подарує   свого,  не відстане  від  нас.

— Називав  граничний  строк?  — питаю  тремтячим  голосом,  тамуючи  найгірші  передчуття. 

— Тиждень,  не  більше.  Де  ти знайдеш таку суму?  — відсторонюється  сестра,  проникливо  роздивляючись  моє  обличчя  заплаканими  блакитними  очима.  Потуплюю погляд. 

Дідько!    Мені  потрібно більше часу. Договір  не підписаний, і  я  не знаю, коли  перерахують кошти.   Щоб  не скрикнути,  заїдаю  нижню  губу.  Кров  розганяється  по венах  зі  швидкістю  світла.

  Всього  тиждень,  щоб  владнати  формальні  питання  і  завагітніти.  Всього тиждень і  я  зустрінусь  з чоловіком,  якого  відчайдушно кохаю,  з  чужим  чоловіком, для  якого  народжу  чужу  дитину… 

Всього тиждень…