Епілог

Кінець серпня видався теплим.
Зоряна стояла перед дзеркалом і вже втретє поправляла пасмо волосся, хоча воно й без того лежало як треба.
— Якщо ти ще раз його зачепиш, я тебе по руках битиму, — сказала Марина.
Зоряна обернулася.
— Я хвилююся.
— Не помітно зовсім.
— Марино!
Та засміялася й під'їхала ближче.
Сьогодні Марина була її дружкою.
Ще кілька років тому Зоряна не повірила б, якби хтось сказав, що саме Марина буде поруч із нею цього дня. Між ними було надто багато образ, болю й недомовленостей.

Але деякі речі все-таки можна повернути.
Не зробити такими, як раніше.
А побудувати заново.
— Гарна, — сказала Марина.
— Сукня?
— Ти.
Зоряна усміхнулася.
— Дякую.
Марина простягнула руку й поправила маленьку прикрасу у волоссі.
— От тепер усе.
— Точно?
— Зоряно!
— Мовчу.
У двері постукали.

— Можна?
Зоряна впізнала голос матері.
— Заходь.
Софія відчинила двері й завмерла.
Кілька секунд просто дивилася на доньку.
— Мам?
— Я зараз заплачу.
— Тільки не починай, бо я теж.
— А я нічого.
Софія підійшла й обійняла її.
— Ти щаслива?
Зоряна навіть не задумувалася.
— Так.
— Тоді більше мені нічого не треба.
Марина тихо відвернулася, даючи їм кілька секунд удвох.
Зоряна притиснулася до матері.
За останні місяці слово «щаслива» набуло зовсім іншого значення.
Щастям було не щось величезне й недосяжне.
Щастям було знати, що людина, яку ти любиш, прокинеться завтра.
Що повернеться додому.
Що посвариться через якусь дурницю.
Забуде купити хліб.
Буде бурчати, що помідорів цього року виросло стільки, наче вони збираються годувати весь район.
Просто буде.

— Стій рівно.
— Я стою рівно.
— Ні.
— Юро, я зараз передумаю й знайду іншого боярина.
— За п'ять хвилин до церемонії?
— За потреби.
Юрій поправив комір сорочки брата.
— От тепер нормально.
Всеволод подивився на нього.
— Ти задоволений?
— Ні. Але вже терпимо.
— Яна знає, який ти зануда?
— Знає.

— І досі з тобою?
— Уяви собі.
Всеволод усміхнувся.
Яна справді була тут.
Після того першого знайомства вона вже встигла побувати й у батьків Сичів. Лілія прийняла її тепло, хоча Юрій потім скаржився, що мати поставила надто багато запитань.
— Хвилюєшся? — запитав Юрій.
— Трохи.
— Ти ж із Зоряною вже давно живеш.
— І?
— Нічого особливо не зміниться.
Всеволод подивився на брата.
— Колись сам одружуватимешся — тоді поговоримо.
— Не поспішай.
— Я нічого.
— Оце ваше сімейне «я нічого» мене вже лякає.
Всеволод засміявся.
Юрій теж усміхнувся, але за мить став серйозним.
— Севе.
— Що?
— Я радий.
— Чому саме?
Юрій знизав плечима.
— Що ми сьогодні тут.
Всеволод зрозумів.

Кілька тижнів тому вони обоє не знали, чи настане для нього цей день.
— Я теж.
Юрій простягнув руку.
Всеволод замість рукостискання обійняв брата.
— О, тільки без цього, — пробурмотів Юрій.
— Пізно.
— Сорочку помнеш.
— Ти її знову поправиш.
— Логічно.

Церемонію вирішили зробити просто неба.
Погода дозволяла.
Серпневе сонце вже не пекло так нещадно, як у липні, але день залишався по-літньому теплим.
Зоряна побачила Всеволода й перестала помічати решту.
Він дивився на неї.
Живий.
Ця думка досі інколи приходила першою.
Живий.
Без чорного знака на грудях.
Без чужого голосу в голові.
Без сили, яка могла змусити його підвестися серед ночі й піти назустріч власній смерті.

Просто Всеволод.
Її Всеволод.
Марина була поруч.
Трохи далі стояв Юрій.
Їхні погляди з Мариною на мить зустрілися.
Зоряна це помітила.
І усміхнулася.
Марина теж помітила її усмішку.
— Навіть не починай, — тихо сказала вона.
— Я мовчу.
— От і мовчи.
Зоряна перевела погляд на гостей.
Софія стояла поруч із Володимиром.
Роман і Лілія — з іншого боку.

Біля Юрія була Яна.
Михайло Щур прийшов із Єлизаветою та Ілоною. П'ятирічна дівчинка вже встигла поставити Захарові приблизно сотню запитань і тепер тримала хрещеного за руку.
— Хрещений, а вони зараз уже одружаться?
— Так.
— Прямо зараз?
— Прямо зараз.
— А довго?
— Ілоно, — тихо сказала Єлизавета.
— Що? Я просто питаю.
Михайло засміявся.
— Куме, тримайся.
Захар глянув на нього.
— Дуже допоміг.

— Завжди радий.
Ілона потягнула Захара за руку.
— А ти коли одружишся?
Михайло відвернувся, приховуючи сміх.
Захар ледь помітно глянув у бік Марини.
— Не знаю.
— А чого?
— Ілоно, ходімо до мами, — урятував його Михайло.
— Але я ще не договорила.
— Я знаю.
Зоряна побачила, як Марина усміхнулася.
І зрозуміла: вона теж усе чула.
Коли настав час сказати «так», Зоряна раптом відчула, як сильно калатає серце.
Всеволод узяв її за руку.
І все стало простіше.
— Так, — сказала вона.
Його відповідь пролунала майже відразу:
— Так.
Оплески змішалися зі сміхом.
Лілія витирала сльози.
Софія теж.
Роман щось тихо сказав Володимирові.
Юрій усміхався.
Марина дивилася на Зоряну так, ніби сама ще не до кінця вірила, що вони пройшли шлях від тієї давньої сварки до цього дня.

А потім Всеволод поцілував Зоряну.
— Ну нарешті! — почувся голос Юрія.
Гості засміялися.
Всеволод відірвався від дружини.
— Юро!
— А що? Усі подумали, я сказав.
— Ніхто не подумав.
— Я подумала, — озвалася Яна.
— О! Бачиш?
— Ти ще й союзницю знайшов, — сказав Всеволод.
Зоряна засміялася.
Їй подобався цей шум.
Голоси.

Жарти.
Сміх.
Життя.

За святковим столом було багато того, що виросло цього літа.
Домашні помідори й огірки, зелень, солодкий перець.
Зоряна дивилася на страви й згадала, як на початку літа зривала вишні.
Тоді вона ще не знала, що зовсім скоро їхнє життя перетвориться на ланцюг старих документів, дивних смертей, привидів і людей, які давно мали померти.
Здавалося, відтоді минув не один сезон.
А всього лише літо.
— Про що задумалася? — запитав Всеволод.
— Про вишні.
Він здивовано підняв брови.
— На нашому весіллі?
— А що?
— Нічого. Просто очікував чогось романтичнішого.
— Я згадала початок літа.
Усмішка зникла з його обличчя.
— А.
— Тоді все було зовсім інакше.
— Це точно.
Він узяв її за руку під столом.
— Не шкодуєш?
— Про що?
— Що зв'язалася зі мною.
— Це тебе обрали наступною жертвою, а проблеми чомусь від мене?
— Справедливо.