Глава 46

Сирену швидкої Зоряна почула ще здалеку.
Дивно, але цей звук її заспокоїв.
Звичайна машина. Звичайні медики. Звичайна людська допомога.
Після підземелля, голосів мертвих і темряви, що мала власну волю, навіть різкий звук сирени здавався чимось майже рідним.
Всеволод сидів на траві, спершись спиною на дерево. Юрій не відходив від нього ні на крок.
— Я нормально почуваюся, — вкотре повторив Всеволод.
— Ти десять хвилин тому лежав без свідомості, — відрізав Юрій.
— Але зараз не лежу.
— Велике досягнення.
— Хлопці, — втрутилася Зоряна. — Досить.

— От скажи йому, — Юрій показав на брата. — Бо він уже вирішив, що здоровий.
Всеволод подивився на неї.
— Ти ж на моєму боці?
— Ні.
— Навіть не подумала.
— Подумала. І вирішила, що тебе треба показати лікарям.
— Змова.
— Саме так.
Захар стояв трохи осторонь із телефоном біля вуха.
Тепер починалася інша частина цієї історії.
Та, яку потрібно було вмістити у протоколи, пояснення, експертизи й офіційні висновки.
Зоряна не заздрила братові.
Як пояснити тіло чоловіка, якому за документами мало бути сто п'ятдесят років?
Як пояснити підземелля?
Написи?
Імена померлих на стінах, якщо вони взагалі там залишилися?
Та головне було не це.
Зоряна перевела погляд на Всеволода.
Він був живий.

— Хто втрачав свідомість? — запитав медик.
Юрій одразу показав на брата.
— Він.
— Зрадник, — пробурмотів Всеволод.
— Потім подякуєш.
Медик присів поруч.
— Як вас звати?
— Всеволод Сич.
— Скільки років?
— Двадцять вісім.
— Де ми зараз?
Всеволод назвав місце.

— Який сьогодні день?
І на це відповів правильно.
Зоряна трохи розслабилася.
Медик перевірив тиск, пульс, поставив ще кілька запитань.
— Їдемо до лікарні.
— Обов'язково?
Юрій важко зітхнув.
— Я зараз мамі подзвоню.
Всеволод миттєво подивився на нього.
— Це шантаж.

— Так.
— Не смій.
Юрій уже діставав телефон.
— Мамо…
— Юро!
Зоряна вперше за багато годин засміялася.
І раптом відчула, що може.
Просто сміятися.
Не боятися, що наступної миті на стіні з'явиться новий напис.
Не чекати, що Всеволод знову завмре й скаже, що йому треба кудись іти.
Не рахувати лінії на його грудях.

Усе.
Закінчилося.

У лікарні Всеволода забрали на обстеження.
Зоряна залишилася в коридорі разом із Юрієм.
Він спочатку сидів.
Потім підвівся.
Пройшов до вікна.
Повернувся.
Знову сів.
Через хвилину знову підвівся.
— Юро.
— Що?
— Сядь.
— Я сидів.

— Недовго.
— Не можу.
Зоряна розуміла.
Їй самій хотілося підійти до дверей і вимагати, щоб Всеволода негайно повернули.
Телефон Юрія задзвонив.
На екрані висвітилося ім'я матері.
— Ну все, — пробурмотів він.
— Ти ж сам їй дзвонив.
— То була помилка.
Він відповів:
— Мам, привіт.

Зоряна почула схвильований голос Лілії.
— Ні, зараз усе добре. Його обстежують.
Пауза.
— Бо він втрачав свідомість.
Ще пауза.
Юрій відсунув телефон від вуха.
— Мамо, тихіше.
Зоряна посміхнулася.
— Так, Зоряна тут… Захар теж був… Ні, я не можу все пояснити телефоном.
Він приречено заплющив очі.
— Добре. Приїжджайте.
Після завершення розмови Юрій сказав:
— Їдуть обоє.

— І правильно.
— Сева мене вб'є.
— Після того, що сталося сьогодні, це звучить не дуже смішно.
Юрій завмер.
— Точно.
— Але він тебе не вб'є.
— Звідки знаєш?
— Я не дозволю.
— Дякую.
Його телефон знову засвітився.
Цього разу вираз обличчя Юрія змінився.
Зоряна помітила легку усмішку.

— Яна?
— Так.
— Що пише?
— Питає, як він.
— Вона знає про Всеволода?
— Написав, що ми в лікарні.
— І?
— Хвилюється.
Юрій швидко набрав відповідь.
Зоряна нічого більше не сказала.
Але подумала, що після всього цього Юрію вже справді час перестати приховувати Яну від родини.

Обстеження не показало нічого, що вимагало госпіталізації.
Лікар попередив: відпочивати, стежити за самопочуттям і негайно звертатися по допомогу, якщо непритомність, сильна слабкість чи дезорієнтація повторяться.
Лілія слухала уважніше за самого Всеволода.
Коли вони вийшли з кабінету, вона одразу сказала:
— Їдемо додому.
— Мам, ми із Зоряною самі доїдемо.
— Я знаю.
— Тоді…
— Ми вас відвеземо.
Всеволод подивився на батька.
— Тату?

Роман розвів руками.
— Не вплутуй мене.
— Чудова підтримка.
Лілія раптом підійшла й обійняла сина.
Всеволод замовк.
— Мамо…
— Дай хоч зараз нічого не говорити.
Він обійняв її у відповідь.
Зоряна відвернулася.
Не тому, що не хотіла дивитися.
Просто в очах защипало.
Ще кілька годин тому вони могли не отримати цього моменту.
Роман поклав руку Всеволодові на плече.
Юрій стояв поруч.

І Зоряна подумала, що сьогодні ніхто з них до кінця не зрозуміє, наскільки близько все було до зовсім іншого фіналу.

Коли Зоряна з Всеволодом повернулися додому, вже вечоріло.
Вона відчинила хвіртку й раптом зупинилася.
— Що? — запитав Всеволод.
— Нічого.
Він глянув у двір.
— Тоді чого стоїмо?
Зоряна усміхнулася.
Перед нею був їхній звичайний двір.
Будинок.
Грядки.
Помідори.
Огірки.
Зелень.
Дерева.

Усе те, на що ще зовсім недавно вона майже не звертала уваги.
— Просто рада повернутися.
Всеволод став поруч.
— Я теж.
Вони зайшли до будинку.
У коридорі Зоряна мимоволі подивилася в дзеркало.
Двоє людей.
Дві тіні.
Всеволод простежив за її поглядом.
— Перевіряєш?
— Трохи.
Він підняв руку.

Його відображення зробило те саме.
— Начебто все на місці.
— Не жартуй.
— А я серйозно.
Вона підійшла ближче й обійняла його.
Всеволод на мить завмер, а тоді притиснув її до себе.
— Гей. Я тут.
— Знаю.
— Нікуди не йду.
— Знаю.
Цього разу вона справді знала.
Захар подзвонив пізніше.
— Як він?