Глава 45

— Обрати.
Зоряна дивилася на простягнуту руку Одарки й не рухалася.
— Що саме я маю обрати?
Привид мовчав.
За спиною Зоряни Юрій знову покликав брата:
— Севе. Чуєш мене?
Всеволод не відповів.
Він лежав на кам'яній підлозі, блідий, із заплющеними очима. Юрій підтримував його голову, а Захар раз по раз перевіряв пульс.
На стіні біля імені Всеволода повільно проступала дата.
Ще не вся.
Але Зоряна бачила достатньо, щоб зрозуміти: часу майже немає.

— Одарко, я не розумію!
Привид нарешті заговорив:
— Обрати, що ти хочеш зберегти. Угоду чи межу.
— Я не хочу зберігати угоду.
— Тоді вона має бути розірвана.
— Саме цього ми й хочемо!
— Не всі.
Одарка подивилася в темряву.
Туди, де мінливі обриси Данила то ставали дитячими, то дорослими, то зникали зовсім.
Сава стояв перед ними.
— Даниле, — повторив він. — Подивися на мене.

— Я дивився на тебе сто двадцять три роки.
— Тоді ти знаєш, що я тебе шукав.
— Після того, як залишив.
— Я тебе не залишав.
Темрява ворухнулася.
— Ти помер.
Сава здригнувся.
— Так.
— А мама померла через тебе.
— Знаю.
— Ти відмовився платити. Вона заплатила замість тебе.
Зоряна перевела погляд на Марка.
Той стояв біля порожньої дерев'яної скриньки й дивився в підлогу.
— Це правда? — запитала вона.
Марко не відповів.
— Марку!
— Так.
Сава різко повернувся до нього.
— Замовкни.
— Ти хотів правди, — сказав Марко.
— Не від тебе.
— Але вона від цього не зміниться.
Темрява ніби стала густішою.
І голос Данила пролунав зовсім поруч:
— Він відмовився. Мати померла. А мене забрала Одарка.

Зоряна подивилася на Хранительку.
— Ви його сховали?
Одарка кивнула.
— Хотіла врятувати.
— Від кого?
Одарка подивилася не на Марка.
У темряву.
— Від того, хто був до нього.
Зоряна завмерла.
— До Данила?
— Так.
Навіть Захар відірвався від Всеволода.
— Тобто Другий існував ще до Данила?

Одарка не дивилася на нього. Вона могла чути лише Зоряну — або просто не хотіла відповідати іншим.
— Одарко, ким був Другий до Данила?
Привид похитав головою.
— Не ким.
— А чим?
— Голодом.
По спині Зоряни пробіг холод.
Марко тихо засміявся.
У цьому сміхові не було нічого веселого.
— Нарешті.
— Що «нарешті»? — різко запитав Захар.
— Я прожив сто п'ятдесят років і тільки зараз почув відповідь.

— Ви не знали?
— Ні.
— Але уклали з ним угоду.
— Я уклав угоду з тим, хто відповів.
Захар подивився на нього так, ніби перед ним був найбільший дурень у світі.
— І вас не цікавило, хто це?
— Мені було двадцять сім. Я помирав. Мене цікавило тільки одне — не померти.
— І заради цього ви назвали матір, брата й наречену.
Марко стиснув щелепи.
— Так.
Він не виправдовувався.
І від цього відповідь прозвучала ще страшніше.
— Але Данило тоді був дитиною, — сказала Зоряна. — Як він став Другим?
Одарка повільно повернулася до Сави.
Той заплющив очі.
— Я винен, — сказав він.
— У чому?
— Коли померла моя дружина, я повернувся по сина.
— Ви ж самі були мертві.
— Уже ні.
Зоряна згадала слова Марка: смерть для Другого — двері.
— Ви погодилися на угоду після смерті?
Сава кивнув.
— Хотів повернутися. Забрати Данила. Думав, якщо прийду по нього сам, усе виправлю.

— Але?
— За повернення треба було платити.
— Чиїм життям?
Сава мовчав.
Зоряна відчула, як усередині все холоне.
— Ви когось назвали?
— Ні.
— Тоді кого забрали?
— Його матір.
— Але вона вже…
— Вона була жива, коли я погодився повернутися.
Зоряна заплющила очі.
Тепер усе ставало на місця.
Спочатку Сава відмовився від пропозиції.
Помер.
Потім погодився повернутися заради сина.
І коли не захотів назвати плату, угода забрала дружину.
Саме тому старі записи здавалися суперечливими.
Вони описували дві різні відмови.
Першу — від самої пропозиції.
Другу — від плати після повернення.
— А потім? — запитала Зоряна.
— Я прийшов по Данила. Одарка вже його сховала.
— Чому?
— Бо зрозуміла більше за мене.
Одарка прошепотіла:

— Він уже чув його.
— Кого?
— Того, хто дає.
Сава подивився в темряву.
— Данило чув голос.
— Як Всеволод?
— Не зовсім.
Всеволод раптом різко вдихнув.
Юрій нахилився над ним.
— Севе?
Очі Всеволода залишалися заплющеними.
— Зоряно… — прошепотів він.
Вона миттєво опинилася поруч.
— Я тут.

Його пальці ледь ворухнулися.
Зоряна взяла його за руку.
— Я тут, чуєш?
— Не…
— Що?
— Не бери…
— Чого не брати?
Всеволод ледве вимовив:
— Її місце.
І знову знепритомнів.

Зоряна повільно підвела голову.
Одарка все ще простягала їй руку.
— Він знає, що ви мені пропонуєте?
— Він чує межу.
— Що станеться, якщо я стану Хранителькою?
Одарка мовчала.
— Я хочу знати все.
Тиша.
— Ніяких «спочатку погодься, а потім дізнаєшся». Саме так усе й почалося з Марком.
Марко глянув на неї.
Зоряна не відвела погляду.
— Я не повторю його помилки.
Одарка опустила руку.
А потім сказала:

— Хранитель не належить угоді.
— Тоді що він робить?
— Тримає межу. Не дозволяє тому, хто дає, брати без дозволу.
— Ви дозволяли смерті?
Одарка здригнулася.
— Ні.
— Але вони були.
— Бо я помилилася.
— У чому?
Одарка подивилася на Марка.
— Думала, що застава зв'яже його. Насправді вона зв'язала мене.
Марко тихо сказав:
— Я цього не знав.
Зоряна різко обернулася.

— Вас ніхто не питав.
Він замовк.
— Якщо я прийму право Хранительки, мене теж зв'яже?
Одарка відповіла не одразу.
— Якщо збережеш угоду — так.
— А якщо розірву?
Привид подивився на неї.
— Тоді Хранитель більше не буде потрібен.
Ось воно.
Зоряна відчула, як усередині щось стало на місце.
Їй не пропонували зайняти місце Одарки назавжди.
Їй пропонували отримати право, якого не мав ніхто з живих, — щоб закінчити те, що Одарка колись почала.