Глава 44

Червона смуга на грудях Всеволода темнішала просто на очах.
Ще не чорна.
Але Зоряна вже не могла переконувати себе, що в них достатньо часу.
— Ідемо звідси, — сказав Захар.
— Ні, — відповів Марко.
Юрій різко повернувся до нього.
— Ви щойно самі сказали забрати його!
— Його — так. Але якщо ви зараз усі підете, втратите єдину можливість.
— Яку ще можливість?
Марко показав на металеву кришку.
— Він відкрив дорогу.
З-під землі більше не долинало ані звуку.

Саме ця тиша лякала Зоряну найбільше.
— Хто «він»? Данило? — запитала вона.
Марко стиснув губи.
— Те, що колись було Данилом.
— Отже, Другий — син Сави?
— Не зовсім.
Захар роздратовано видихнув.
— Знову.
— Я не граюся з вами, — сказав Марко. — Людина, якою він був, давно померла.
— Коли?
— Не знаю.
— Але ви уклали угоду вже з ним?
Марко подивився на кришку.
— З тим, ким він став.

Зоряна згадала слова Сави.
У нього немає імені.
Тепер вони набували іншого змісту.
— Тому Сава сказав, що в нього немає імені?
— Людське ім'я йому більше не належить.
— Але він був Данилом.
— Колись.
Всеволод застогнав.
Зоряна миттєво повернулася до нього.
— Що?
Він притиснув долоню до грудей.
— Знову.

— Сильніше?
— Так.
Юрій підхопив брата під руку.
— Сядь.
— Не треба.
— Севе, не сперечайся.
Цього разу Всеволод послухався.
Зоряна присіла поруч.
— Покажи.
Червона лінія вже простяглася майже на половину довжини інших.
— Вона росте, — прошепотіла Зоряна.
— Я бачу.

— Скільки часу? — Захар подивився на Марка.
— Не знаю.
— Хоч приблизно.
— Коли обирали інших, я не стояв поруч із ними й не рахував лінії.
— Дуже зручно.
Марко різко глянув на Захара.
— Думаєте, мені байдуже? Якщо він забере Всеволода, угода продовжиться. Потім буде наступний. І ще один.
— А ви проживете ще кілька років, — сказав Юрій.
Марко промовчав.
Цього вистачило замість відповіді.
Зоряна підвелася.

— Ви сказали, що хочете розірвати угоду.
— Так.
— І що готові померти.
— Так.
— Тоді зробіть це.
Марко гірко всміхнувся.
— Якби вистачало просто сказати «я відмовляюся», я зробив би це давно.
— Що потрібно?
— Застава.
— Де вона?
— Якби я знав…
— Одарка забрала її назад після смерті, — перебила Зоряна. — Ви самі це сказали.
— Так.

— І вона залишила записи, що застава досі в неї.
— Була.
— Що означає «була»?
Марко подивився на кам'яне коло.
— Хранитель не може забрати заставу із собою туди, куди йдуть мертві.
Захар одразу вловив головне.
— Тобто вона десь залишила її.
— Так.
— Де?
— Не знаю.
Зоряна згадала металеву коробку, яку вони знайшли під старим дубом. Другий зошит Одарки. Записи.
Я забрала заставу. Поки вона в мене, Марко не може змінити умови.

— Ми знайшли коробку Одарки.
Марко різко повернувся.
— Де?
— Під дубом.
— Що було всередині?
— Зошит.
— І все?
Зоряна задумалася.
— Так.
— Ви впевнені?
— Ми бачили…
Вона замовкла.
Захар подивився на неї.
— Що?

— Коробка.
— Що з нею?
— Ми шукали те, що лежить усередині. Зошит. А саму коробку…
Юрій зрозумів першим.
— Заставою може бути не те, що лежало в ній.
Зоряна кивнула.
— А сама коробка.
Марко зблід.
— Якою вона була?
— Металева.
— Ні.
— Що «ні»?
— Застава була дерев'яною.

— Віктор теж казав про дерев'яну коробку, — нагадав Захар.
— Отже, металева не вона.
Надія згасла так само швидко, як з'явилася.
Всеволод раптом заговорив:
— Усередині.
Усі подивилися на нього.
— Що?
— Дерево було всередині.
Зоряна нахилилася.
— Яке дерево?
Він заплющив очі.
— Не знаю.
— Ти згадуєш?
— Ні. Бачу.

Марко ступив ближче.
— Що саме?
Всеволод здригнувся.
— Не підходьте.
Марко зупинився.
— Добре. Просто скажи.
Всеволод важко дихав.
— Металева коробка. Зошит. Під ним…
Зоряна згадала момент, коли вони діставали записи.
Тоді ніхто не розглядав дно уважно.
— Що під ним?
— Тонка дерев'яна пластина.
Захар дістав телефон.

— Коробка зараз у відділку.
— Зошит теж?
— Ні. Копії в мене, оригінал передали на зберігання разом із коробкою.
— Треба повернутися, — сказала Зоряна.
Марко похитав головою.
— Не встигнете.
— Звідки ви знаєте?
Він показав на Всеволода.
Сьома лінія вже потемніла більш ніж наполовину.

— Тоді що робити? — Юрій майже зірвався на крик. — Стояти й дивитися?
— Ні.
Марко підійшов до межі кам'яного кола.
— Відкриємо.
— Ви п'ять хвилин тому казали не відкривати, — нагадав Захар.
— Бо думав, що застава втрачена.
— А тепер?
— Якщо вона збереглася, Другий її відчує.
Зоряна насупилася.
— Навіть якщо вона далеко?
— Відстань для нього не має такого значення, як для нас.
— Тоді навіщо відкривати?

— Щоб він дивився сюди.
Захар зрозумів.
— Відволікти.
— Так.
— Від чого?
— Від людини, яка знайде заставу.
Захар уже набирав номер.
— Михайло?
— Ні. Він не тут.
— Тоді хто?
Захар відійшов убік, коротко пояснюючи комусь, де саме лежить вилучена коробка і що потрібно перевірити.
Юрій дивився на нього.

— Він зараз серйозно просить колегу шукати дерев'яну дощечку в коробці зі старим зошитом?
— А ти маєш кращу ідею? — запитала Зоряна.
— Ні.
— Тоді нехай шукає.
Всеволод підвівся.
— Допоможіть мені.
— Куди ти зібрався? — Юрій схопив його за лікоть.
— Я не хочу сидіти.
— А я не хочу, щоб ти впав.
— Не впаду.
— Ти цього не знаєш.
— Юро.
Брати кілька секунд дивилися один на одного.