Глава 43

Зоряна дивилася на стару карту, яку надіслав Михайло, а потім — на сучасну в телефоні Всеволода.
Точка збігалася.
— Мені це не подобається, — сказав Юрій.
— Думаєш, мені подобається? — відповів Всеволод.
— Ти показав місце, якого не знаєш.
— Я знаю.
— Звідки?
— Якби знав, то сказав би.
Захар збільшив фотографію карти.
Під позначкою рукою Одарки було написано:
«ТУТ САВА ПОБАЧИВ ТОГО, ХТО ДАЄ».
— Ми нікуди не їдемо, доки не зрозуміємо, що там зараз, — сказав він.
Всеволод глянув на нього.
— А якщо сьома лінія з'явиться раніше?
— Саме тому не можна летіти туди, куди тебе невідомо хто веде.
— Але Сава теж був там.
— Сто двадцять три роки тому.
— І побачив Другого.
— Можливо.
Зоряна перевела погляд на Захара.
— Ти досі сумніваєшся?
— У чому саме? Що існує щось, чого я не можу пояснити? Уже ні. А от у тому, що кожен напис, привид чи голос говорить нам правду, — дуже.
Юрій кивнув.
— Тут я з ним згоден.

Всеволод скривився.
— І що пропонуєте?
Захар дістав телефон.
— Спочатку перевірити місце.
Він набрав Михайла.
Той відповів майже одразу.
— Куме, можеш подивитися, що зараз знаходиться за координатами, які я тобі скину?
Коротка пауза.
— Ні, ми ще нікуди не їдемо.
Всеволод тихо пирхнув.
Захар глянув на нього.
— Саме тому й питаю. Надішлю зараз.
Він завершив виклик.
— Чекаємо.

— А знак? — запитала Зоряна.
Всеволод підняв футболку.
Шість ліній залишалися на місці.
Сьомої не було.
— Поки без змін, — сказала вона.
— Мені вже починає подобатися число шість, — пробурмотів Юрій.
Всеволод усміхнувся.
— Мені теж.
Зоряна не підтримала жарт.
Її лякало інше.
Відтоді як Всеволод показав точку на карті, він більше не казав, що його кудись тягне.
Наче сила, яка вела його раніше, отримала бажане. 

Вони вже знали дорогу.

Михайло передзвонив за двадцять хвилин.
Захар одразу ввімкнув гучний зв'язок.
— Що знайшов?
— Зараз там майже нічого немає, — відповів Михайло. — Лісосмуга, поле. Трохи далі стара дорога. Але є цікавіше.
— Що?
— На старих картах там була будівля.
Зоряна підійшла ближче.
— Яка?
— Не можу сказати точно. На одній карті позначена як житлова. На іншій узагалі без підпису. А приблизно після 1910-го зникає.
— Хто там жив?
— Шукаю.
— Сава?

— Ні. Його будинок був в іншому місці.
Юрій запитав:
— Одарка?
— Теж ні.
Захар насупився.
— Марко?
— Маєток Воронів був далеко звідти.
Запала тиша.
— Отже, невідомий будинок, — підсумував Всеволод.
— Поки так.
— Куме, — озвався Михайло, — ще одне.
— Кажи.
— На карті 1902 року біля будинку є позначка.
— Яка?

— Та сама, фотографію якої ти мені надсилав.
Зоряна подивилася на груди Всеволода.
— Символ?
— Так.
Захар випростався.
— Надішли.
За кілька секунд прийшло зображення.
Символ був нечітким, але впізнаваним.
Коло.
Лінії.
І маленька крапка посередині.
Така сама, яка тепер була в центрі знака Всеволода.
— Це було там ще до Маркової угоди, — сказала Зоряна.

— Так, — відповів Захар.
— Значить, Марко не створив цей символ.
— Схоже, що ні.
Всеволод дивився на екран.
— Він просто скористався тим, що вже існувало.
Зоряна згадала Саву.
Потім Одарку.
— А Одарка знала про це.

Вони вирішили їхати до місця засвітла.
Захар наполіг, що спочатку повідомить колегам, куди вони прямують.
— А що ти їм скажеш? — запитав Юрій. — Їдемо шукати істоту без імені, яка понад сто років забирає половину чужого життя?
— Скажу координати.
— І все?
— Для початку вистачить.
Всеволод хотів сісти у свою машину, але Зоряна навіть не дала йому відчинити дверцята.
— Ні.
— Що «ні»?
— Ти їдеш зі мною.
— Я й не збирався тікати.
— Ти вже тікав, не знаючи, що тікаєш.

— Справедливо.
Юрій усміхнувся.
— Навіть сперечатися перестав.
— Бережу сили.
— От це мене й лякає.
У машині Всеволод сидів поруч із Зоряною. Захар їхав попереду, Юрій — із ним.
Чим далі вони віддалялися від міста, тим неспокійніше ставало Зоряні.
— Щось відчуваєш? — запитала вона.
— Ні.
— Зовсім?
— Зоряно, я скажу.
— Точно?

— Точно.
Вона промовчала.
За кілька хвилин Всеволод сам заговорив:
— А ти?
— Що я?
— Щось відчуваєш?
Зоряна прислухалася до себе.
— Наче ми їдемо туди, куди не варто.
— Дуже корисний дар.
— Не смішно.
— Я й не жартую.
Вона глянула на нього.
Всеволод дивився у вікно.
— Знаєш, що найгірше?

— Що?
— Я хочу туди потрапити.
Зоряна сильніше стиснула кермо.
— Тебе тягне?
— Ні. Не так, як раніше.
— А як?
Він замислився.
— Наче я знаю, що там буде відповідь.
— Це може бути не твоє бажання.
— Знаю.
— Тому не відходиш від нас.
— Знаю.
— І якщо я скажу зупинитися…
— Зоряно.
— Що?

— Я зрозумів.
Вона видихнула.
— Добре.
— Тепер ти це сказала.
Зоряна мимоволі усміхнулася.
Лише на мить.

Далі довелося йти пішки.
Стара дорога давно заросла травою. Навколо стояли дерева, а за ними виднілося поле.
— За картою метрів триста, — сказав Захар.
Юрій оглянувся.
— І тут колись був будинок?
— Був.
Всеволод раптом зупинився.
Зоряна одразу помітила.
— Що?
Він дивився між деревами.
— Туди.
Захар перевірив координати.

— Точка справді там.
— Ти бачиш щось? — запитала Зоряна.
— Ні.
— Тоді звідки…
— Просто знаю.
Захар став перед ним.
— Ти йдеш позаду мене.
Всеволод насупився.
— Я не дитина.
— Зараз мені байдуже.
Юрій тихо сказав:
— Севе, не сперечайся.
Всеволод видихнув.
— Добре.
Вони рушили далі.