Глава 42

Напис на склі не зникав.
Зоряна не торкалася його. Після всього, що сталося, перевіряти пальцем, чи справжні літери, здавалося не найкращою ідеєю.
«САВА НЕ ДРУГИЙ».
Нижче:
«ВІН БУВ ПЕРШИМ, ХТО ВІДМОВИВСЯ».
— Від чого? — нарешті запитав Захар.
— Від угоди? — припустив Юрій.
— Якщо так, то якої? — Захар підійшов ближче до вікна. — Сава помер за кілька місяців до того, як Марко уклав свою.
— Принаймні ми думаємо, що Марко уклав її тоді, — нагадала Зоряна.
Захар обернувся.
— Ти вважаєш, що все почалося раніше?
— Не знаю. Але Одарка не могла просто одного дня прокинутися й уже знати, як провести такий ритуал.
Юрій повільно кивнув.
— І знати, що потрібна застава.
— І що плата ділиться, — додала Зоряна.
Всеволод мовчав.
Вона одразу помітила.
— Що?
— Нічого.
— Знову?
Він провів долонею по обличчю.
— Я просто думаю.
— Про Саву?
— Про напис.
Всеволод підійшов до вікна, але Зоряна схопила його за руку.

— Не торкайся.
— Не збирався.
Він вдивився в літери.
— Хтось нам допомагає.
Захар похитав головою.
— Або хоче, щоб ми так думали.
— Але напис попередив, що Сава не Другий.
— І ми не знаємо, правда це чи ні.
Юрій подивився на чорне перо.
— Марко?
— Навіщо йому писати загадками? — запитала Зоряна. — Він міг сказати це прямо.
— Він уже казав, що не може назвати Другого.

— Саме назвати. А тут ім'я теж не назване.
Захар глянув на неї.
— Думаєш, він знайшов спосіб обійти правила?
— Можливо.
Всеволод раптом відступив від вікна.
— Ні.
Зоряна миттєво повернулася до нього.
— Що?
— Це не Марко.
— Звідки ти знаєш?
Всеволод завмер.
— Не знаю.
Юрій підійшов до брата.

— Тебе знову тягне?
— Ні.
— Щось чуєш?
Всеволод не відповів одразу.
— Наче… присутність.
Зоряна відчула, як напружилося все тіло.
— Де?
Він показав на вікно.
— Там.
За склом нікого не було.
Лише темний двір.
— Сава? — тихо вимовила Зоряна.
Лампа над столом блимнула.
Раз.

І вдруге.
Захар різко подивився на неї.
— Не клич його.
— Я лише сказала ім'я.
— У нашій ситуації цього достатньо.
Телефон Захара задзвонив.
Усі здригнулися.
Юрій видихнув:
— Колись я перестану лякатися телефонів.
— Не сьогодні, — відповів Всеволод.
Захар подивився на екран.
— Михайло.
Відійшов убік і прийняв виклик.
— Так, куме.

Кілька секунд мовчав.
— Ти впевнений?
Зоряна підійшла ближче.
— Звідки документ?
Знову пауза.
— Надсилай усе.
Він завершив розмову.
— Знайшов?
— Можливо, пояснення.
— Чого саме?
— Чому Сава після смерті став свідком пожежі.
На фотографії був старий документ.
Цього разу не офіційний акт і не церковний запис.
— Що це? — запитав Юрій.
— Копія листа, — відповів Захар. — Михайло знайшов згадку про нього серед матеріалів, які стосувалися родини Чернецьких.
— Одарки?
— Так.
Захар збільшив зображення.
— Авторка — Одарка.
Зоряна нахилилася до екрана.
Частину тексту майже неможливо було прочитати. Чорнило вицвіло, краї сторінки були пошкоджені.
Але кілька рядків збереглися.
Захар прочитав 

уголос:
— «Сава прийшов до мене втретє. Просив повернути те, що віддав. Я сказала, що не можу».
Всеволод підняв голову.
— Віддав що?
— Далі пошкоджено.
— Звичайно, — пробурмотів Юрій.
Захар продовжив:
— «Він каже, що краще помре сам, ніж дозволить узяти їх».
Зоряна завмерла.
— Дружину й сина.
— Можливо.
— Через кілька днів померла дружина, — нагадав Всеволод. — А син зник.
Ніхто не відповів.

Захар прочитав наступний уцілілий рядок:
— «Сава відмовився платити вдруге».
— Вдруге? — перепитав Юрій.
Зоряна випросталася.
— Отже, вперше заплатив.
Тиша стала важкою.
Захар дочитав:
— «Я попередила його: відмова не скасовує боргу. Він відповів, що знайде того, хто стоїть по той бік».
Всеволод тихо запитав:
— Другого?
— Схоже на те, — сказала Зоряна.
Юрій похитав головою.
— Але якщо це було до Марка, виходить…
— Марко не був першим, — закінчив Захар.
Зоряна знову подивилася на напис на склі.
Першим, хто відмовився.
Не першим, хто уклав угоду.
Не першим, хто заплатив.
Першим, хто відмовився.
— Одарка знала про це задовго до Марка, — сказала вона.
— Принаймні за кілька місяців, — відповів Захар.
— Тоді вона не просто допомогла Маркові провести якийсь випадковий ритуал.
Юрій насупився.
— Вона вже знала правила.
— Так.
Всеволод глянув на шість темних ліній на своїх грудях.

— А нам треба дізнатися сьоме.
Михайло продовжував шукати.
Захар ходив кімнатою з телефоном у руці. Юрій заварив каву, але майже до неї не торкався.
Всеволод сидів поруч із Зоряною.
— Не змінився? — тихо запитав він.
Вона глянула на знак.
— Ні. Шість.
— Поки що.
Їй не сподобалися ці слова.
— Не кажи так.
— Але це правда.
— Мені все одно.

— Тільки не починай.
— Навіть не думав.
На кілька секунд усе стало майже звичайним.
Потім Всеволод різко повернув голову до дверей.
— Що? — запитала Зоряна.
— Там хтось є.
Юрій поставив чашку.
Захар дістав зброю.
— Стій тут.
— Я нікуди й не йду.
Захар підійшов до дверей і різко відчинив.
Порожній коридор.
— Нікого, — сказав він.
— Я чув кроки, — наполягав Всеволод.

— Може, сусіди?
— Ні.
Зоряна прислухалася.
Тиша.
А тоді почула сама.
Три повільні удари.
Не у двері.
Зі стіни.
Тук.
Пауза.
Тук.
Юрій зблід.
Тук.
Зоряна підвелася.
— Не треба, — сказав Захар.
— Я нічого не роблю.
На стіні проступила темна пляма.
Вона розросталася, набуваючи людських обрисів.
— Зоряно? — тихо покликав Всеволод.
— Бачу.
— Що?
— Привида.
Чоловік стояв біля стіни.
На вигляд років сорок. Старомодний одяг. Бліде обличчя. На шиї — темний слід.
Зоряна ковтнула.
— Ви Сава?