Глава 41

Знак не зникав.
Зоряна вже втретє дивилася на нього, хоча від цього нічого не змінювалося. Темні лінії проступали на грудях Всеволода, ніби хтось намалював їх під шкірою.
— Як ти себе почуваєш? — запитала вона.
— Нормально.
Зоряна примружилася.
— Всеволоде.
— Майже нормально, — виправився він. — Спочатку пекло сильніше. Зараз просто відчуваю це місце.
Юрій стояв біля вікна.
— Може, все-таки в лікарню?
— І що ми скажемо? — Всеволод глянув на брата. — «Добрий вечір, мене обрала жертвою якась істота, що уклала угоду з чоловіком без тіні»?

— Скажемо, що на шкірі раптово з'явився знак.
— І це допоможе?
— Принаймні перевірять, чи з тобою фізично все гаразд.
Зоряна підтримала:
— Юрій має рацію.
Всеволод подивився на неї.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Ми знаємо, що попередні жертви помирали не одразу. Якщо з організмом уже щось відбувається, краще знати.
— Добре.
Він погодився надто легко.
Зоряна насторожилася.
— Що?

— Нічого.
— Всеволоде.
— Просто втомився сперечатися.
Вона сіла поруч.
— А ще?
Він мовчав.
— Тебе знову кудись тягне?
Пауза.
— Трохи.
Юрій миттєво відійшов від вікна.
— Куди?
— Не знаю.
— Зараз?
— Так.
— Сильно?

— Ні.
Зоряна взяла Всеволода за руку.
— Якщо стане сильніше, одразу кажеш.
— Скажу.
— Не намагайся впоратися сам.
— Добре.
— І не кажи «добре», аби я відчепилася.
Він усміхнувся.
— Добре.
— Всеволоде!
— Усе. Зрозумів.
Юрій похитав головою.
— Навіть зараз можете сперечатися.

— Це хороший знак, — сказала Зоряна.
— Який?
— Значить, він поки що Всеволод.
Усмішка зникла з обличчя Юрія.
Зоряна теж зрозуміла, наскільки страшно прозвучали її слова.
Поки що.
Захар зателефонував приблизно за пів години.
— Ви де?
— Вдома.
— Всеволод із тобою?
— Так.
— Самого не залишайте.
— Ми й не збиралися.

— Я зараз приїду.
— Щось знайшов?
— Можливо.
— Захаре…
— Не телефоном.
Він відключився.
Всеволод подивився на неї.
— Що?
— Каже, щось знайшов.
— Про знак?
— Не знаю.
Юрій сів навпроти брата.
— Покажи ще раз.
— Ти його вже бачив.
— Покажи.

Всеволод підняв футболку.
Зоряна одразу зрозуміла, що щось змінило.
— Зачекай.
Вона дістала телефон і відкрила фотографію, зроблену раніше.
Юрій нахилився до екрана.
— Тут було три.
Всеволод перевів погляд із фотографії на знак.
— А зараз?
— Чотири, — відповіла Зоряна.
У кімнаті стало тихо.
— Це що, якийсь відлік? — запитав Юрій.
— Не знаю.
— Чудово.
Всеволод опустив футболку.

— Тоді краще дізнатися до того, як з'явиться остання.
Коли приїхав Захар, у руках він тримав ноутбук.
— Михайло відповів.
Зоряна одразу згадала:
— Твій кум?
— Так.
Юрій кивнув.
— Той, чию доньку ти хрестив?
— Ілону. Так.
— Що він знайшов?
Захар поставив ноутбук на стіл.
— Я писав йому про справу ще раніше. Тоді ми не знали ні імені Марка, ні того, наскільки все старе.

— А тепер сказав про Ворона?
— Так. І дав дату народження.
— Десяте березня 1876-го.
— Саме так.
Всеволод сів ближче.
— І?
— Михайло вирішив пошукати не самого Марка.
Зоряна насупилася.
— А кого?
— Людей навколо нього.
Захар відкрив файл.
— Пожежа 1903 року. Мати, брат, наречена. Одарка. Її донька. Люди, які жили поруч. Священник. Лікар. Усі, чиї імена вдалося знайти.

— І знайшов другого? — запитав Юрій.
— Ні.
— Тоді що?
— Дивну смерть.
На екрані з'явилася копія старого запису.
— За чотири місяці до пожежі помер чоловік. Сава Корецький.
— Хто він?
— Поки незрозуміло. Але цікаве інше.
Захар збільшив фрагмент.
— Офіційно він помер у квітні 1903 року.
— І?
— У вересні того самого року його ім'я знову з'являється в документі.

Юрій нахилився до екрана.
— Після смерті?
— Так.
— Може, інша людина?
— Михайло теж так подумав. Перевірив вік, місце проживання, родину. Той самий.
Зоряна відчула, як по спині пробіг холодок.
— Де з'явилося його ім'я?
Захар відкрив іншу копію.
— Як свідка.
— Чого?
— Пожежі в будинку Воронів.
Ніхто не заговорив.
Всеволод першим порушив тишу:
— Мертвий чоловік став свідком пожежі?

— За документами — так.
— Це неможливо.
Юрій глянув на нього.
— Після всього, що з нами сталося, саме це тобі здається неможливим?
— Слушне зауваження.
Зоряна дивилася на ім'я.
Сава Корецький.
— Михайло знайшов його фотографію?
— Ні.
— Родичів?
— Поки шукає.
Телефон Захара завібрував.
Він глянув на екран.
— Якраз Михайло.
Захар прийняв виклик.

— Так, куме.
Кілька секунд слухав.
— Повільніше.
Вираз його обличчя змінився.
— Точно?
Зоряна напружилася.
— Звідки?
Ще пауза.
— Надсилай.
Він поклав телефон.
— Що? — одразу запитав Юрій.
— Михайло знайшов ще один запис.
Надійшло повідомлення.
Захар відкрив фотографію старого рукописного документа.
Зоряна майже нічого не могла розібрати.
— Що там?
— Запис про смерть Сави.
— Ми вже знаємо, що він помер.
— Тут є дещо інше.
Захар збільшив нижню частину.
— Причина смерті не вказана.
— Взагалі?
— Просто зазначено, що знайшли тіло.
Всеволод запитав:
— Де?
Захар підняв очі.
— Біля будинку Одарки Чернецької.
Вікторові зателефонували одразу.
Він довго не відповідав. Захар спробував ще раз.
Нарешті почувся голос:
— Так?
— Ви знаєте ім'я Сава Корецький?
Мовчання.
Зоряна зрозуміла відповідь ще до того, як Віктор заговорив.
— Де ви його знайшли?
Захар увімкнув гучний зв'язок.
— Спочатку ви відповідаєте.
— Так. Знаю.
— Хто він?
— Не знаю.
Юрій пирхнув.
— Знову?