Глава 40

Зоряна перечитала останній рядок утретє.
«Вогонь запалили після».
Їй усе ще хотілося знайти інше пояснення.
Можливо, Одарка помилилася.
Можливо, неправильно зрозуміла Марка.
Можливо…
— Він їх убив, — тихо сказав Юрій.
Зоряна підняла голову.
— Схоже на те.
— Не «схоже». Тут написано: він назвав три імені.
Захар стояв поруч і фотографував сторінки.
— Ми не знаємо, що саме означало «назвав».

Юрій роздратовано видихнув.
— Ти серйозно?
— Цілком.
— Його мати, брат і наречена помирають. Одарка пише, що першою платою був не чужий. Марко назвав три імені. Пожежу влаштували вже після їхньої смерті. Що тут ще можна зрозуміти неправильно?
— Наприклад, умови ритуалу.
— Захаре…
— Я не виправдовую Марка. Я хочу знати, що сталося.
Зоряна закрила зошит.
— І він має рацію.
Юрій здивовано глянув на неї.
— Ти зараз на його боці?

— Я хочу знати, чи Марко свідомо обрав їх як жертв.
— А яка різниця?
— Велика.
Зоряна знову відкрила сторінку.
— Якщо для першої плати треба було назвати трьох людей і він назвав саме їх — це одне. Якщо ритуал забрав тих, хто просто був поруч, — інше.
Юрій замовк.
Захар кивнув.
— Саме це нам треба встановити.
— У кого? — запитав Юрій. — В Одарки?
Зоряна подивилася на старий дуб.
— Можливо.

Вони переглядали зошит майже годину.
Більшість записів були побутовими.
Імена людей.
Трави.
Рецепти.
Короткі нотатки.
Зоряна вже почала думати, що нічого більше вони не знайдуть, коли Захар зупинив її.
— Назад.
— Що?
— Попередня сторінка.
Вона перегорнула.
— Тут нічого.
— Унизу.

Ледь помітним чорнилом було написано:
«Троє за перший рік».
Юрій присів поруч.
— Що?
Зоряна прочитала вголос:
— «Троє за перший рік».
Нижче:
«Далі вистачить одного».
Запала тиша.
— Одного на рік? — запитав Юрій.
— Не обов'язково, — відповів Захар.
— Та що з тобою сьогодні?
— Тут не написано «на рік».

Зоряна провела пальцем над рядком, не торкаючись паперу.
— Троє за перший рік…
Вона перегорнула сторінку.
Наступний запис був зроблений через кілька днів.
«Він погодився надто швидко».
Ще нижче:
«Я попередила: перших має назвати сам».
Зоряна завмерла.
Юрій нічого не сказав.
Цього разу навіть Захар мовчав.
Вона читала далі.
«Я думала, він відмовиться».

Наступний рядок був перекреслений.
Але слова все одно можна було розібрати:
«Він назвав їх одразу».
Зоряна заплющила очі.
Тепер сумнівів майже не залишилося.
Марко знав.
Його ніхто не змушував віддавати матір, брата й наречену.
Він сам назвав їхні імена.
— Монстр, — тихо сказав Юрій.
Зоряна згадала привидів у підвалі.
Скільки їх було після тих перших трьох?
— Тут ще є, — сказав Захар.
Він показав нижче.

«Коли запитала, чому вони, відповів: чужих буде шкода більше».
Юрій різко підняв голову.
— Що?!
Зоряна перечитала.
І ще раз.
— Я не розумію.
— Що тут незрозумілого? — Юрій уже не приховував огиди.
— Чому чужих йому було б шкода більше, ніж власну родину?
Захар задумався.
— Можливо, не хотів ризикувати.
— Чим?
— Що чужі зникнуть і їх почнуть шукати.
Зоряна подивилася на нього.

— А пожежа дозволила пояснити смерть його родини.
— Саме так.
Юрій похитав головою.
— Тобто він не лише віддав їх. Він усе спланував.
Ніхто не відповів.
Коли вони повернулися, Всеволод чекав біля машини.
— Знайшли?
Зоряна мовчки простягнула йому фотографію сторінки.
Він прочитав.
Його обличчя змінилося.
— Це його родина?

— Так.
— І він сам назвав їх?
— Так.
Всеволод повернув телефон.
— Тепер я розумію, чому Одарка хотіла його зупинити.
— Не думаю, що вона від самого початку розуміла, на що він здатний.
— Але вона провела ритуал?
— Схоже.
— Тоді вона теж винна.
Зоряна не стала заперечувати.
— Можливо, тому й залишилася.
— Що?

— Її привид. Вона сказала: «Я мала зберігати».
Всеволод подивився на неї.
— Думаєш, вона намагається виправити те, що зробила?
— Не знаю.
Він хотів щось сказати, але раптом завмер.
— Всеволоде?
Його погляд став порожнім.
— Гей.
Зоряна схопила його за руку.
— Подивись на мене.
Він не реагував.
— Всеволоде!

Юрій кинувся до них.
— Що з ним?
Всеволод різко повернув голову в бік дороги.
— Він тут.
Зоряна відчула холод.
— Хто?
— Марко.
Захар озирнувся.
На дорозі нікого.
— Де?
Всеволод показав на протилежний бік.
— Там.
За деревами стояв чоловік.
Темний одяг.

Руки в кишенях.
Обличчя майже не видно.
Але Зоряні не треба було бачити його добре.
Вона вже знала.
Марко.
Захар рушив уперед.
— Стій! — вигукнула Зоряна.
Та чоловік сам вийшов із тіні дерев.
На сонце.
Юрій тихо вилаявся.
Під ногами Марка нічого не було.
Жодної тіні.
Він дивився просто на Зоряну.

Потім перевів погляд на Всеволода.
І всміхнувся.
— Не підходьте! — крикнув Захар.
Марко зупинився.
— Я й не збирався.
Його голос був спокійним.
Надто спокійним.
Зоряна відчула, як Всеволод стиснув її руку.
— Ви Марко Ворон? — запитав Захар.
Чоловік усміхнувся ширше.
— Нарешті знайшли прізвище.
— Де Всеволод вас бачив?
— Ніде.
— Не брешіть.

— Я не брешу.
Зоряна зробила крок уперед.
— Ви його кличете.
Марко подивився на неї.
— Ні.
— Він мало не прийшов до вас.
— Але я його не кликав.
— Тоді хто?
Марко засміявся.
— Оце вже правильне питання.
Захар напружився.
— Хто?
— Ви справді думаєте, що в цій історії я єдиний, кому щось потрібно?
Зоряна згадала напис.
Другий отримує половину.
— Той, кому ви платите?
Усмішка зникла.
Лише на мить.
Але Зоряна помітила.
— Отже, правда, — сказала вона.
— Що саме?
— Ви віддаєте частину забраного комусь іншому.
Марко знову всміхнувся.
— Одарчині записи.
— Ви їх шукали?