Глава 39

Зоряна ще раз перечитала напис.
Один просить життя. Другий отримує половину. Третій зберігає заставу.
Нижче — ім'я.
Одарка Чернецька. Хранителька.
— Отже, ми помилялися, — сказав Юрій.
Захар обережно поклав аркуш у прозорий пакет.
— У чому саме?
— Ми думали, що Одарка могла провести ритуал для Марка. А вона…
— Могла його провести, — перебив Віктор. — Те, що вона була хранителькою, цього не виключає.
— Але заставу зберігала саме вона, — сказала Зоряна.

— Якщо цьому напису можна довіряти.
Юрій закотив очі.
— Захаре, його нам буквально невідомо хто під двері підкинув. Звісно, ти скажеш, що не можна довіряти.
— Саме тому й не можна.
Зоряна майже не слухала їх.
Вона дивилася на двері.
Кілька хвилин тому за ними була тінь.
Не Марко.
Хтось інший.
А тепер там нікого.
— Хто приніс аркуш? — запитала вона.
Віктор похитав головою.
— Не знаю.

— Але ви злякалися ще до того, як ми його побачили.
— Бо світло згасло.
— Ні. Раніше. Коли сказали про того, кому Марко платить.
Віктор мовчав.
— Ви щось приховуєте.
— Багато чого.
— Дуже смішно.
— Я не жартую.
Захар сів навпроти нього.
— Тоді починайте розповідати.
— Я вже розповів достатньо.
— Це вирішуватиму не ви.

Віктор усміхнувся без радості.
— Ви дуже схожі на матір.
Захар завмер.
— Не треба.
— Вона так само дивилася, коли розуміла, що їй брешуть.
— Я сказав: не треба.
Зоряна помітила, як змінився його голос.
Віктор теж зрозумів, що зайшов надто далеко.
— Вибачте.
Захар нічого не відповів.
Юрій поклав перед Віктором фотографію аркуша.
— Ви бачили цей символ раніше?
— Так.
— Де?

— У Марка.
— Конкретніше.
Віктор провів пальцями по краю столу.
— На скриньці.
Зоряна одразу повернулася до нього.
— На заставі?
— Якщо це була вона.
— Ви ж самі назвали її заставою.
— Бо так називав Марко.
— Який вигляд мав символ?
— Такий самий.
Юрій збільшив фотографію.
— Точно?
— Минуло багато років.

— Але ви впізнали?
— Так.
Захар запитав:
— Коли востаннє бачили скриньку?
Віктор задумався.
— Незадовго до того, як зник.
— Ви чи Марко?
— Я.
— Де вона була?
— У нього.
Зоряна насупилася.
— Але якщо Одарка була хранителькою, чому застава опинилася в Марка?
Віктор повільно підняв очі.

— Ось цього я ніколи не розумів.
Всеволод зустрів Зоряну біля входу.
— Ти чому не відповідаєш?
Вона дістала телефон.
Три пропущені.
— Вибач. Розмовляли з Віктором.
— Він справді Віктор?
— Схоже на те.
— І?
— Усе стало ще заплутанішим.
— Чудово.
Зоряна подивилася на нього.
— Як ти?
— Нормально.

— Це не відповідь.
— А яка тобі потрібна?
— Правдива.
Всеволод зітхнув.
— Голова болить. Іноді здається, що треба кудись іти. Але вже не так сильно.
— Куди?
— Не знаю.
— А Марка бачиш?
— Ні.
— Голос?
— Ні.
— Думки, які здаються чужими?
Він задумався.
— Буває.
Зоряна взяла його за руку.

— Які?
— Що я вам заважаю.
— Це неправда.
— Я знаю.
— Ще?
Всеволод помовчав.
— Що якщо піду сам, ви будете в безпеці.
У Зоряни похололо всередині.
— І ти розумієш, що це теж неправда?
— Розумію.
— Всеволоде…
— Я нікуди не піду.
— Ти вже йшов.
Він стиснув губи.

— Тоді я не усвідомлював, що роблю.
— Саме тому я боюся.
Він притягнув її до себе.
— Я теж.
Зоряна завмерла.
Всеволод рідко говорив це вголос.
— Ти боїшся?
— А ти думала, я безсмертний?
Вона мимоволі всміхнулася.
— Зараз це дуже невдале слово.
— Точно.
На кілька секунд стало майже легко.

Потім Всеволод запитав:
— Що розповів Віктор?
— Марко уклав угоду. У ній троє. Марко отримує життя. Хтось отримує частину забраного. А Одарка Чернецька була хранителькою застави.
— Якої застави?
— Предмета, пов'язаного з угодою. Схоже, дерев'яної скриньки.
— І де вона?
— Віктор бачив її в Марка.
— Тобто той, кого мали контролювати за допомогою застави, забрав її собі?
Зоряна подивилася на нього.
— Що?
— Ну… якщо я правильно зрозумів. Навіщо взагалі потрібен хранитель?
Вона мовчала.

— Щоб Марко сам не мав доступу до застави, — закінчила вона.
— Логічно.
— Тоді він якимось чином забрав її в Одарки.
— А Одарка після цього зникла.
Зоряна відчула, як думка складається.
— Треба повернутися до її записів.
До вечора на столі Захара лежали копії всього, що вдалося знайти про Одарку Чернецьку.
Інформації було мало.
Народилася 1861 року.
Жила неподалік від родини Воронів.
Чоловік помер молодим.
Мала доньку.
Люди зверталися до неї по допомогу.

У документах — нічого незвичайного.
А потім — 1903 рік.
Пожежа.
Загибель матері, брата й нареченої Марка.
Через два тижні — зникнення Одарки.
— Надто близько, — сказав Юрій.
— Так, — погодилася Зоряна.
Захар перегортав копії.
— А звідки інформація про її зникнення?
— Запис у місцевих документах.
— Хто заявив?
Юрій знайшов потрібний рядок.
— Донька.
— Скільки їй було?

— Дев'ятнадцять.
Зоряна подивилася на нього.
— І що вона сказала?
— Мати вийшла ввечері й не повернулася.
— Куди збиралася?
— Тут немає.
Захар постукав пальцем по столу.
— Треба знайти оригінал заяви.
— Якщо він зберігся.
— Шукаємо.
Юрій відкрив інший файл.
— А от це цікаво.
— Що?

— Донька Одарки після зникнення матері виїхала.
— Куди?
— Спочатку до родичів. Потім в іншу область.
— І прожила до вісімдесяти дев'яти?
— Так.
— А записи матері залишилися в неї.
— Частина.
Зоряна підняла голову.
— Чому частина?
— Бо в одному з описів є згадка про два зошити.
Захар перестав гортати папери.
— А ми маємо?
— Один.