Глава 38

Зоряна дивилася на двері.
— Віктор Левченко?
Поліцейський кивнув.
— Так представився.
Захар першим рушив до виходу.
— Де він?
— Чекає.
Юрій схопив зі столу телефон.
Зоряна пішла слідом.
Серце билося так сильно, що вона майже не чула кроків.
Віктор.
Людина, чиє ім’я з’являлося в документах мертвих.

Людина, яка офіційно сама давно була мертвою.
Людина, яку Андрій Коваленко назвав відправною точкою.
І яка знала Марка Ворона.
Віктор сидів на стільці біля стіни.
На вигляд йому було близько шістдесяти.
Сиве волосся. Худе обличчя. Темна сорочка.
Звичайний чоловік.
Зоряна машинально подивилася на підлогу.
Тінь була.

Віктор помітив її погляд.
— Перевіряєте?
Вона підняла очі.
— Що?
— Чи є в мене тінь.
Зоряна нічого не відповіла.
Чоловік сумно всміхнувся.
— Є. Завжди була.
Захар зупинився навпроти.
— Віктор Левченко?
— Так.
— Документи маєте?
— Ні.
— Дуже зручно.

— Для людини, яка офіційно померла, документи — складна річ.
— Ви самі інсценували смерть?
Віктор подивився на нього.
— Можемо поговорити не в коридорі?
Віктор сів навпроти Захара.
Зоряна та Юрій залишилися в кабінеті.
— Почнемо просто, — сказав Захар. — Назвіть повне ім’я.
— Віктор Мирославович Левченко.
— Дата народження?
Він назвав.
Захар записав.

— Ви усвідомлюєте, що за документами померли багато років тому?
— Саме для цього все й робилося.
— Хто впізнав тіло?
— Моя дружина.
— Тетяна?
— Ні.
Віктор насупився.
— Мою дружину звали Лариса.
Захар нічого не сказав.
— Вона знала про інсценування?
— Частково.
— Що означає «частково»?
— Знала, що я мушу зникнути. Не знала всіх причин.
— Чиє тіло поховали замість вас?
Віктор опустив погляд.
— Не знаю.
Юрій різко подався вперед.
— Як це — не знаєте?
— Марко все організував.
У кімнаті стало тихо.
— Отже, ви працювали разом, — сказав Захар.
— Працювали?
Віктор гірко засміявся.

— Неправильне слово.
— Яке правильне?
— Я був йому потрібен.
— Для чого?
Віктор подивився на Зоряну.
— Ви вже знаєте.
— Документи, — сказала вона.
— Так.
— Ви створювали йому нові особи?
— Допомагав.
— Скільки?

— Не рахував.
— Спробуйте.
Віктор задумався.
— За час, коли я був із ним пов’язаний? Чотири.
Юрій відкрив список.
— Марк Вороненко?
— Так.
— Максим Воронов?
— Так.
— Марк Волошин?
— Так.
— Ще хто?
Віктор похитав головою.

— Не пам’ятаю прізвища. Воно майже не використовувалося.
— Чому він міняв документи?
Віктор подивився на Юрія так, ніби відповідь була очевидною.
— Бо не старіє.
Зоряна відчула, як навіть після всіх знахідок ці слова прозвучали неприродно.
Захар залишився незворушним.
— Звідки ви це знаєте?
— Я знав його багато років.
— Скільки?
— Більше тридцяти.
— І він не змінився?
— Майже ні.

— Скільки йому років?
Віктор довго мовчав.
— Сто п’ятдесят.
Юрій і Зоряна переглянулися.
— Десяте березня 1876 року? — запитав Захар.
Віктор уперше по-справжньому здивувався.
— Ви знайшли.
— Відповідайте.
— Так.
— Марко Ворон — його справжнє ім’я?
— Так.
Ось тепер сумнівів не залишилося.

Найдавніше знайдене ім’я не було черговою вигаданою особою.
Марко Ворон справді народився сто п’ятдесят років тому.
— Чому він не старіє? — запитала Зоряна.
Віктор відвів погляд.
— Це він має вам розповісти.
— Ні, — сказала вона. — Розповісте ви.
— Я не був там.
— Де?
Віктор мовчав.
— У 1903 році? — запитав Юрій.
Чоловік різко повернувся до нього.
Цього було достатньо.
— Ви знаєте про Одарку Чернецьку, — сказав Захар.

Віктор провів долонею по обличчю.
— Андрій таки докопався.
— Відповідайте.
— Я знаю ім’я. І те, що Марко шукав її після пожежі.
— Для ритуалу?
— Він називав це угодою.
Зоряна згадала напис у підвалі.
— «Інакше угода розірветься».
Віктор зблід.
— Де ви це бачили?
— У підвалі вашого будинку.
Він різко випростався.
— Ви туди спускалися?
— Так.
— Хто вам показав вхід?

— Знайшли.
— Наталія була там?
— Ні.
Віктор видихнув.
— Добре.
— Чому добре?
— Бо вона не повинна мати до цього стосунку.
Зоряна насупилася.
— Вона вже має. Марко використовував будинок.
Віктор заплющив очі.
— Я боявся цього.
— Тоді пояснюйте.
Він мовчав.

Захар нахилився вперед.
— У вашому підвалі знайшли живу жінку. Вона втратила пам’ять. Вона назвала Марка Ворона. На стіні написано про необхідність віддавати половину. Є люди, які перед смертю починали поводитися так, наче ними хтось керує. Один із них — батько Зоряни. Ще одна — моя мати.
Віктор підняв голову.
— Людмила?
Захар завмер.
— Ви її знали?
— Так.
— Звідки?
Віктор зблід ще сильніше.
— Вона приходила до мене.
У кабінеті стало тихо.
— Коли? — голос Захара змінився.

— Незадовго до смерті.
— Навіщо?
— Вона шукала Марка.
Захар повільно підвівся.
— Моя мати знала про нього?
— Не все.
— Що саме?
— Що він існує. Що він пов’язаний зі смертями. І що її кудись тягне.
Зоряна побачила, як Захар стиснув кулаки.
— Чому ви нікому не сказали?
— Кому?
— Моєму батькові!
— І що я мав сказати? Що його дружину кличе чоловік, якому понад сто років і який не має тіні?

— Хоч щось!
— Я намагався її зупинити!
— Погано намагалися.
Віктор опустив голову.
— Знаю.
Захар відвернувся.
Юрій мовчав.
Зоряна підійшла до брата.
— Захаре…
— Нормально.
Нормально не було.
Але вона не стала наполягати.
За хвилину Захар знову сів.
— Продовжуйте.