Глава 37

— Тату!

Зоряна кинулася вперед.

Богдан зник.

На тому місці, де він щойно стояв, залишилася лише темрява коридору.

— Тату, повернися!

Тиша.

Зоряна зробила ще кілька кроків.

— Він пішов? — запитав Юрій.

— Так.

— Що сказав?

Вона обернулася.

— Що головне не те, що Марко забирає. Головне — кому віддає другу половину.

Захар подивився на напис на стіні.

ВІДДАТИ ПОЛОВИНУ.

ІНАКШЕ УГОДА РОЗІРВЕТЬСЯ.

— Отже, Богдан теж знав про угоду, — сказав Юрій.

— Принаймні наприкінці, — відповіла Зоряна.

— Чому тоді не написав прямо?

— Можливо, не встиг.

Захар присів біля стіни.

— Або не знав усього.

Юрій зітхнув.

— Ти колись дозволиш нам зробити хоч один висновок без «можливо»?

— Коли матимемо достатньо доказів.

— Зануда.

— Зате живий.

Зоряна майже всміхнулася.

Майже.

Погляд знову впав на дату.

1903.

— Якщо це справді пов’язано з ритуалом…

Захар одразу подивився на неї.

— Що?

— Марко народився 1876 року. У 1903-му йому було двадцять сім.

Юрій швидко порахував.

— І на фотографіях він приблизно так і виглядає.

Зоряна кивнула.

— А якщо це дата першого ритуалу?

Запала тиша.

Навіть Захар не заперечив одразу.

— Версія, — нарешті сказав він.

— Але хороша.

— Хороша.

Юрій усміхнувся.

— Запишіть дату. Івченко погодився із Зоряною.

— Не перебільшуй.

— Я цей день запам’ятаю.

Зоряна махнула рукою.

— Обоє замовкніть.

Вона підійшла до стіни.

Маркові двадцять сім.

Якщо саме тоді все почалося, він підтримував цей ритуал уже понад сто двадцять років.

Скільки людей за цей час померло?

Десятки?

Сотні?

Від цієї думки стало моторошно.

— Треба знайти, що сталося в 1903 році, — сказала вона.

Захар кивнув.

— І де тоді жив Марко Ворон.

Нагорі Всеволод сидів біля відчиненого вікна.

Побачивши Зоряну, одразу підвівся.

— Ну?

— Є нова зачіпка.

— Яка?

Вона розповіла про дату.

Всеволод насупився.

— Тобто йому було двадцять сім?

— Якщо документ справжній.

— І відтоді він не старіє?

— Схоже на те.

— Сто двадцять три роки.

Юрій, який саме зайшов до кімнати, кивнув.

— Якщо ритуал був у 1903-му.

Всеволод провів рукою по обличчю.

— Я навіть не уявляю, як можна стільки часу приховувати, що ти не старієш.

— Переїжджати, — відповіла Зоряна. — Міняти документи. Знайомих. Роботу.

— І ніколи ніде не залишатися надовго.

— Саме так.

Всеволод подивився на неї.

— Тоді він постійно починав життя заново.

— Нове ім’я, нове прізвище, нова біографія.

— Ніяких старих друзів.

— Хіба що ті, хто знав правду.

Всеволод гірко всміхнувся.

— А вони, мабуть, довго не жили.

Зоряна нічого не відповіла.

Бо ця думка вже приходила і їй.

Телефон Захара задзвонив приблизно за двадцять хвилин.

Він вислухав співрозмовника.

— Так. Зрозумів. Їдемо.

— Що? — запитала Зоряна.

— Жінка з підвалу.

— Щось сталося?

— Фізично стан стабільний.

— А пам’ять?

— Частково повертається.

Зоряна схопила сумку.

— Їдемо.

— Ти навіть не запитаєш, чи можна?

— А можна?

Захар подивився на неї.

— Так.

— От і добре.

У лікарні жінка виглядала краще.

Обличчя все ще було блідим, але погляд став осмисленішим.

Побачивши Зоряну, вона впізнала її.

— Ви…

— Ми знайшли вас у підвалі.

— Я пам’ятаю.

— Як ви себе почуваєте?

— Дивно.

Захар сів поруч.

— Ви згадали своє ім’я?

Жінка похитала головою.

— Ні.

— Де живете?

— Ні.

— Родину?

Вона заплющила очі.

— Нічого.

Зоряна помітила, як тремтять її пальці.

— Не тисніть на себе.

— А якщо я так і не згадаю?

— Зараз важливіше, що ви живі.

Жінка подивилася на неї.

— Він сказав, що я не буду.

Зоряна завмерла.

— Марко?

Жінка кивнула.

Захар одразу запитав:

— Що саме він сказав?

— Що скоро все закінчиться.

— Коли?

— Не знаю.

— Сьогодні? Учора?

— Я не знаю, скільки була там.

Вона схопилася за голову.

— Там не було годинника. Телефона теж.

— Добре, — сказала Зоряна. — Не треба згадувати все одразу.

Жінка важко дихала.

Потім раптом сказала:

— Він називав мене не моїм ім’ям.

Захар нахилився ближче.

— Як?

— Не пам’ятаю.

— Спробуйте.

— Не можу.

Зоряна запитала:

— Ви розуміли, що це не ваше ім’я?

— Так.

— Звідки?

Жінка розгублено подивилася на неї.

— Не знаю.

Захар записав.

— Що ще пам’ятаєте про Марка?

— Він приходив кілька разів.

— У підвал?

— Так.

— Сам?

Жінка довго думала.

— Ні.

Зоряна відчула, як напружився Захар.

— З ким?

— Не бачила.

— Але звідки знаєте, що він був не сам?

— Він говорив.

— З кимось?

— Так.

— Ви чули другий голос?

Жінка похитала головою.

— Ні.

— Тоді, можливо, він говорив телефоном?

— Телефона не було.

— Ви впевнені?

— Так.

Зоряна згадала напис.

ВІДДАТИ ПОЛОВИНУ.

— Що він казав?

Жінка зблідла.

— Не пам’ятаю.

— Хоча б окремі слова.

Вона заплющила очі.

— «Ще рано».

Пауза.

— Ще?

— «Не все».

Зоряна й Захар переглянулися.

— Щось іще?

Жінка затремтіла.

— «Ти отримаєш своє».

У Зоряни похололи руки.

— Він сказав: «Ти отримаєш своє»?

— Так.

— Кому?

— Не знаю!

Жінка різко відкрила очі.

— Там нікого не було!

— Добре.

— Я дивилася. Він стояв сам.