Глава 36

— Всеволоде, стій!

Крик Наталії пролунав згори.

Зоряна кинулася до сходів.

— Всева!

Захар був попереду. Юрій — за нею.

Вони вибігли в коридор.

Наталія стояла біля відчинених вхідних дверей.

— Де він?! — крикнула Зоряна.

— Вийшов! Я на секунду відвернулася, а він уже біля дверей. Я покликала — не реагує!

Зоряна вибігла надвір.

Всеволод ішов до хвіртки.

Повільно.

Спокійно.

— Всева!

Жодної реакції.

— Всеволоде!

Він відчинив хвіртку.

Захар обігнав Зоряну й перехопив його за руку.

Всеволод різко смикнувся.

— Відпусти.

Зоряна завмерла.

Голос був його.

Але інтонація — ні.

— Всева, подивися на мене.

Він навіть не повернув голови.

— Мені треба йти.

— Куди?

— До нього.

— До Марка?

Всеволод нарешті подивився на неї.

Погляд був порожній.

— Він чекає.

— Де?

— Відпусти мене.

Захар тримав міцно.

— Нікуди ти не підеш.

Всеволод раптом ударив його.

Зоряна скрикнула.

Захар похитнувся, але руки не розтиснув.

Юрій підбіг на допомогу.

— Всева!

Всеволод боровся з ними так, ніби не впізнавав.

— Відпустіть!

— Всеволоде, це я! — Зоряна стала перед ним. — Подивися на мене!

Він завмер.

На одну секунду.

— Зоряно?

У його голос повернулося щось знайоме.

— Так. Я тут.

— Чому…

Погляд знову змінився.

— Відійди.

— Ні.

— Відійди!

— Ні.

Він зробив рух уперед.

Зоряна не відступила.

— Ти нікуди не підеш.

— Я мушу.

— Чому?

Всеволод відкрив рот.

І раптом схопився за голову.

— Всева!

Він упав на коліна.

Зоряна опустилася поруч.

— Подивися на мене.

— Він…

— Хто?

— Він злиться.

Захар присів з іншого боку.

— Марко?

Всеволод застогнав.

— Не знаю.

— Що він тобі каже? — запитала Зоряна.

— Нічого.

— Тоді звідки знаєш, що він злиться?

Всеволод важко дихав.

— Просто знаю.

Зоряна взяла його обличчя в долоні.

— Слухай мене. Ти Всеволод Сич. Ти тут зі мною. Нікуди йти не треба.

Він дивився їй в очі.

— Я Всеволод Сич.

— Так.

— Я…

Він заплющив очі.

— Я не хочу туди.

— Тоді не йди.

— Не можу.

— Можеш.

— Він сильніший.

— Ні.

Всеволод раптом розплющив очі.

Погляд став ясним.

— Зоряно?

Вона видихнула.

— Я тут.

Він озирнувся.

Побачив Захара.

Юрія.

Наталію біля хвіртки.

— Що сталося?

Ніхто не відповів одразу.

— Я знову?

Зоряна кивнула.

Всеволод опустив голову.

— Чорт.

Швидка забрала невідому жінку.

Поліція залишила людей біля будинку.

Всеволода самого більше не залишали навіть на хвилину.

Він сидів на кухні, тримаючи чашку води обома руками.

— Я вдарив тебе? — запитав він у Захара.

— Намагався.

— Вибач.

— Ти був не в тому стані, щоб відповідати за це.

Всеволод гірко всміхнувся.

— Дуже заспокоює.

Зоряна сиділа поруч.

— Ти щось пам'ятаєш?

— Уривками.

— Що саме?

Він задумався.

— Двері.

— Які?

— Не знаю. Старі. Темні.

Зоряна й Захар переглянулися.

— Ще?

— Чоловіка.

— Марка?

— Не знаю, як його звати.

— Опиши.

Всеволод похитав головою.

— Не можу згадати обличчя.

— Волосся? Зріст? Вік?

— Нічого.

— Але пам'ятаєш, що це чоловік?

— Так.

Він замовк.

Потім додав:

— І ще дивна річ.

— Яка?

— Сонце.

Зоряна нахилилася ближче.

— Що із сонцем?

— Воно було за його спиною.

— І?

Всеволод подивився на неї.

— Тінь мала падати перед ним.

Зоряна вже знала продовження.

— Але її не було.

— Так.

У кімнаті запала тиша.

Захар першим порушив її:

— Тепер маємо ще одного живого свідка.

— Я нічого не пам'ятаю, — відповів Всеволод.

— Пам'ятаєш достатньо, щоб незалежно від інших описати ту саму аномалію.

Юрій сидів із ноутбуком.

— А я, здається, щось знайшов.

Усі повернулися до нього.

— Що?

— Марка.

Зоряна підвелася.

— Де?

— Не теперішнього. Старого.

Юрій розвернув ноутбук.

На екрані була відсканована сторінка старого документа.

— Поки ви говорили, я перевіряв ім'я Марко серед матеріалів, пов'язаних із Левченками. Знайшов згадку в копії старого запису, яку свого часу зберіг Андрій.

Захар підійшов ближче.

— Прізвище?

— Ось тут проблема.

Юрій збільшив фрагмент.

Марко Ворон.

— Ворон? — перепитала Зоряна.

— Так.

— Це він?

— Не знаю.

Захар одразу виправив:

— Поки що маємо лише людину на ім'я Марко, яку Андрій чомусь перевіряв.

— Дата народження є?

Юрій збільшив ще один рядок.

І замовк.

— Що? — запитала Зоряна.

Він повернув ноутбук до неї.

10 березня 1876 року.

Зоряна перечитала.

Потім ще раз.

— Це помилка?

— Може бути.

— Людина, народжена в 1876 році, зараз…

Юрій швидко порахував.

— Сто п'ятдесят.

Всеволод поставив чашку.

— Скільки?

— Сто п'ятдесят років.

Наталія тихо сказала:

— Це неможливо.

Зоряна подивилася на неї.

— Для звичайної людини.

Захар не відводив очей від документа.

— Що ще?

Юрій прокрутив сторінку.

— Запис про місце проживання. Потім ще один документ через двадцять сім років.

— Він помер?

— Ні.

— Одружився?

— Ні. Змінив місце проживання.

— Далі?

— А далі Марко Ворон зникає.

Зоряна насупилася.

— Зовсім?

— Під цим ім'ям — так.

— А Андрій чому його перевіряв?

— Тут є примітка.

Юрій прочитав: