Глава 35

— «Під будинком», — прочитав Юрій.

Зоряна дивилася на два слова, написані під адресою Наталії.

— Ми вже знайшли схованку під підлогою.

— Схованку, — відповів Захар. — Не те, що може бути під самим будинком.

Юрій підняв голову.

— Підвал?

— Наталія нічого про нього не казала.

— Може, його немає.

Зоряна згадала неприродну порожнечу, яку відчула, щойно переступила поріг того будинку.

Ні страху.

Ні болю.

Ні відбитків минулого.

Наче хтось стер усе, що там відбувалося.

А потім вона побачила видіння.

Віктор.

Чоловік без тіні.

Їхню розмову.

Отже, минуле нікуди не зникло.

Воно просто було заховане.

— Є, — сказала вона.

Захар подивився на неї.

— Що?

— Щось під будинком є.

— Ти відчуваєш?

— Ні.

— Тоді звідки впевненість?

— Бо саме це дивно. У будинку Наталії я майже нічого не відчувала. А тут, — вона озирнулася на коридор, де ще кілька хвилин тому стояли десятки привидів, — їх стільки, що я ледве могла розрізнити голоси.

— Це не доказ зв’язку.

— Я знаю.

Юрій перевів погляд із сестри на Захара.

— Але перевірити адресу все одно треба.

— Треба.

Захар сховав аркуш у пакет.

— Спочатку закінчуємо тут.

Зоряна насупилася.

— Захаре…

— Ми знайшли приміщення, пов’язане щонайменше з Богданом. Нікуди не їдемо, доки його нормально не оглянуть.

Вона хотіла сперечатися.

Але не стала.

Бо він мав рацію.

Блокнот Богдана забрали як речовий доказ.

Сфотографували кожну сторінку.

У кімнатах не знайшли нічого, що могло б одразу пояснити їхнє призначення.

Ні тіл.

Ні крові.

Ні слідів боротьби.

Зате в дальній кімнаті виявили старі стільці, кілька порожніх скляних пляшок і мотузку.

— Вона стара, — сказав один із криміналістів. — Але наскільки — без експертизи не скажу.

Зоряна стояла біля дверей.

Саме тут було найбільше привидів.

Тепер вони зникли.

Усі.

Наче показали те, що хотіли, й пішли.

Усі, крім одного.

Біля стіни стояв той самий чоловік років сорока, який попереджав:

«Не відкривай».

— Хто ви? — тихо запитала Зоряна.

Захар почув.

— Він знову тут?

— Так.

— Запитай ім’я.

— Як вас звати?

Привид дивився на неї.

— Олег.

— Прізвище?

— Мироненко.

Юрій одразу записав.

— Коли ви померли?

Привид похитав головою.

— Не знаю.

— Як можна не знати?

— Я не пам’ятаю.

Зоряна підійшла ближче.

— Що сталося в цьому місці?

Олег перевів погляд на кімнату.

— Я прийшов сам.

Ті самі слова.

— Чому?

— Покликали.

— Хто?

Він мовчав.

— Чоловік без тіні?

На обличчі привида з’явився страх.

— Не знаю.

— Ви його бачили?

— Потім.

— Коли?

— Коли вже не міг піти.

Зоряна відчула холод.

— Вас тримали тут?

— Ні.

— Тоді чому ви не могли піти?

Олег подивився їй просто в очі.

— Не хотів.

Вона розгубилася.

— Що?

— Я знав, що треба залишитися.

— Хто вам це сказав?

— Ніхто.

Зоряна згадала Всеволода.

Мені треба.

— А потім?

Олег торкнувся грудей.

— Стало порожньо.

— Що саме?

— Я.

Він почав зникати.

— Почекайте! Що він у вас забрав?

Олег ледь помітно похитав головою.

— Не знаю.

— Ви померли тут?

Привид подивився кудись убік.

— Ні.

І зник.

Зоряна ще кілька секунд дивилася на порожнє місце.

— Він помер не тут.

— Тоді де? — запитав Юрій.

— Не сказав.

Захар задумливо поглянув на кімнату.

— Це може пояснити відсутність тіл.

— Люди приходили сюди, з ними щось робили, а потім вони йшли?

— Поки це лише одна з версій.

— Богдан теж звідси пішов, — нагадала Зоряна. — І помер пізніше.

— Так.

— Віктор на касеті сказав, що повернув одного з таких людей, але той помер через два дні.

Юрій тихо додав:

— А Богдан написав: «Йому потрібне те, що він забирає перед смертю».

Захар кивнув.

— Тепер це вже схоже на закономірність. Але ми досі не знаємо, що саме відбувається між приходом сюди та смертю.

Зоряна подивилася туди, де стояв Олег.

Стало порожньо. Я.

Вона не знала, що це означає.

Але їй не подобалося жодне можливе пояснення.

Всеволод чекав у машині.

Щойно Зоряна сіла поруч, він запитав:

— Знайшли?

— Дещо.

— Що?

Вона подивилася на нього.

— Татів блокнот.

— Тут?

— Так.

Всеволод зблід.

— Богдан був тут?

— Схоже, що так.

— Коли?

— Незадовго до смерті.

Він опустив голову.

— Отже, я йшов тим самим шляхом.

Зоряна взяла його за руку.

— Але ти не дійшов.

— Сьогодні — ні.

Вона сильніше стиснула його пальці.

— Не кажи так.

— Зоряно, якщо хтось може змусити мене вийти через вікно й пройти пів міста, а я потім нічого не пам’ятаю…

— Ми знайдемо спосіб це зупинити.

— Ти не знаєш цього.

— Не знаю.

Вона не хотіла брехати.

— Але я не збираюся просто чекати.

Всеволод подивився на неї.

— Саме цього я й боюся.

— Чого?

— Що ти полізеш туди, звідки вже не повернешся.

— А я маю дивитися, як хтось керує тобою?

— Ні.

— Тоді не сперечайся.

На мить у його очах з’явилася знайома усмішка.

— Це наказ?

— Так.

— Тоді я, мабуть, повинен послухатися.

— Хоч раз.

— Не звикай.