Глава 34

— Він надіслав геолокацію.

Захар різко зупинився.

— Покажи.

Зоряна простягнула телефон.

На карті світилася точка.

Юрій нахилився до екрана.

— Це не адреса Наталії.

— Я бачу.

— Далеко?

Захар уже відкривав карту на своєму телефоні.

— Від будинку Всеволода хвилин двадцять машиною. Пішки значно довше.

— Він без машини, — сказала Зоряна.

— Якщо взагалі йде сам.

Вона подивилася на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми не знаємо, чи його хтось не забрав дорогою.

Від цієї думки стало ще гірше.

Зоряна набрала Всеволода.

Гудок.

Другий.

Третій.

Він відповів.

— Всева!

У слухавці було чути важке дихання.

— Зоряно?

Його голос звучав розгублено.

Не так, як у повідомленні.

— Де ти?

— Я…

Пауза.

— Не знаю.

— Подивися навколо.

— Тут темно.

— Ти на вулиці?

— Так.

— Біля тебе є будинки? Магазини? Вивіски?

— Ні.

Зоряна відчула, як серце забилося швидше.

— Ти сам?

Всеволод не відповів.

— Всева?

— Здається.

— Що означає «здається»?

— Я когось чув.

Захар простягнув руку.

— Увімкни гучний зв’язок.

Зоряна натиснула кнопку.

— Всеволоде, — заговорив Захар, — це Захар. Не йди далі. Зупинися там, де стоїш.

— Добре.

— Геолокацію ти надсилав сам?

Тиша.

— Яку геолокацію?

Зоряна заплющила очі.

Знову.

— Ти написав мені: «Я згадав, куди треба йти», — сказала вона.

— Я цього не писав.

— Повідомлення прийшло з твого номера.

— Телефон у мене.

Юрій тихо вилаявся.

Захар жестом наказав мовчати.

— Всеволоде, подивися на екран. Чи відкриті якісь програми?

Пауза.

— Карта.

— Бачиш маршрут?

— Так.

— Куди він веде?

— Тут недалеко.

— Не йди туди.

Всеволод знову замовк.

— Всева? — покликала Зоряна.

— Але мені треба.

Вона відчула холод.

— Ні. Не треба.

— Треба.

Голос знову став іншим.

Рівним.

Майже беземоційним.

— Навіщо?

— Він чекає.

Зоряна завмерла.

Юрій різко підняв голову.

Захар нахилився до телефона.

— Хто чекає?

Кілька секунд вони чули тільки вітер.

А потім Всеволод відповів:

— Не знаю.

Зв’язок обірвався.

— Чорт.

Зоряна вже бігла сходами.

Точка на карті рухалася.

Повільно.

Але рухалася.

— Він іде, — сказала Зоряна.

Захар сидів за кермом.

— Бачу.

— Швидше.

— Якщо я зараз розіб’ю машину, ми йому не допоможемо.

Вона нічого не відповіла.

Юрій на задньому сидінні збільшував карту.

— Тут промислова зона.

— Що саме? — запитав Захар.

— Старі склади. Частина вже не використовується.

— Власники?

— Зараз не знайду.

— Скинь координати черговому.

— Уже.

Зоряна стежила за маленькою точкою.

Вона зупинилася.

— Він стоїть.

— Добре.

За кілька секунд точка знову рушила.

— Ні. Знову йде.

— Скільки до нього?

— Кілометр двісті.

Зоряна набрала Всеволода.

Виклик відхилили.

Ще раз.

Відхилили.

— Він скидає.

— Або не він, — сказав Юрій.

Зоряна обернулася.

— Не кажи так.

— Але це можливо.

Телефон завібрував.

Повідомлення від Всеволода.

«Не приїжджай».

Зоряна відчула, як у грудях усе стиснулося.

Наступне повідомлення:

«Я сам».

І третє:

«Це не стосується тебе».

— Це не він.

— Чому? — запитав Захар.

— Він би так не написав.

— Упевнена?

— Так.

Вона не вагалася.

Всеволод міг злитися.

Міг замкнутися.

Міг сказати, що не хоче втягувати її в небезпеку.

Але не «це не стосується тебе».

Не після всього, що вже сталося.

Юрій нахилився вперед.

— Точка знову стала.

Захар звернув на вузьку дорогу.

Попереду темніли старі будівлі.

Всеволода вони побачили біля металевих воріт.

Він стояв до них спиною.

Сам.

Зоряна вискочила з машини ще до того, як Захар встиг повністю зупинитися.

— Всева!

Він не обернувся.

— Всеволоде!

Вона підбігла ближче.

Він стояв нерухомо й дивився крізь ворота.

— Всева.

Зоряна торкнулася його плеча.

Всеволод різко здригнувся.

Повернувся.

Очі були нормальні.

Розгублені.

— Зоряно?

Вона обійняла його.

— Ти нормальний?

— Я…

Він озирнувся.

— Де ми?

— Ти не знаєш?

— Ні.

Захар і Юрій підійшли слідом.

— Телефон, — сказав Захар.

Всеволод дістав його з кишені.

— Навіщо?

— Дай сюди.

Він простягнув телефон.

Захар відкрив листування із Зоряною.

— Ти це писав?

Всеволод прочитав.

Його обличчя змінилося.

— Ні.

— А геолокацію надсилав?

— Ні.

— Телефон увесь час був у тебе?

— Так.

— Хтось міг його взяти?

— Не пам’ятаю.

Зоряна торкнулася його руки.

— А що останнє пам’ятаєш?

— Кімнату.

— Удома?

— Так. Ти поїхала. Потім…

Він потер скроню.

— Не можу.

— Не треба зараз.

Всеволод подивився на ворота.

— Але я тут уже був.

Усі троє завмерли.

— Коли? — запитав Захар.

— Не знаю.

— Сьогодні?

— Ні.

— Раніше?

Всеволод похитав головою.

— Я ніколи сюди не приїжджав.

— Тоді чому кажеш, що був?

— Бо знаю, що там.

Він показав на територію за воротами.

Зоряна відчула знайомий холод.

— Що там?

Всеволод відповів:

— Сходи вниз.

Ворота були замкнені.

Захар викликав групу й заборонив будь-кому лізти всередину до їхнього прибуття.

Зоряна ходила вздовж паркану.

За ним стояла стара двоповерхова будівля з вибитими вікнами.