Глава 33

— «Касету не слухати».
Зоряна повторила слова Всеволода майже пошепки.
Ніхто не відповів.
На столі лежала стара аудіокасета.
Звичайний шматок чорного пластику з білою наклейкою.
«Розмова № 4. В. Левченко. А. Коваленко».
Ще кілька хвилин тому вона здавалася знахідкою.
Тепер — пасткою.
— Всева, — Зоряна міцніше притиснула телефон до вуха. — Не викидай той папірець. Поклади кудись і не торкайся.
— Добре.
— І покажи батькам.
— Зоряно, що відбувається?

Вона глянула на Захара.
— Ми дещо знайшли.
— Касету?
Зоряна завмерла.
— Звідки ти знаєш?
— Ти сама сказала.
— Ні.
Мовчання.
— Не сказала?
— Ні.
Всеволод важко видихнув.
— Тоді не знаю.
Зоряна відчула, як холод пробіг спиною.
— Ти пам’ятаєш, звідки в тебе папірець?
— Ні.

— Може, хтось підійшов до тебе дорогою?
— Я ж не пам’ятаю дороги.
— Добре. Зараз нічого не намагайся згадати. Просто залишайся вдома.
— А ти?
— Я скоро приїду.
— Пообіцяй.
Зоряна заплющила очі.
— Обіцяю.
Вона завершила дзвінок.
Юрій першим порушив тишу:
— Отже, хтось знає про касету.
— Або знав, що вона тут, — відповів Захар.
— І скористався Всеволодом, щоб передати попередження.
— Це припущення.

— Захаре…
— Я знаю, як це виглядає. Але поки ми не знаємо, звідки в нього папірець.
Зоряна подивилася на касету.
— А чоловік у дзеркалі написав, щоб ми не шукали Віктора.
— Саме так.
— Тепер хтось наказує не слухати запис із Віктором.
Юрій сперся руками на стіл.
— Або той самий хтось.
— Або ні, — сказав Захар.
Наталія нервово провела долонями по колінах.
— Ви збираєтеся її слухати?
Захар не відповів одразу.
— Так.
Зоряна повернулася до нього.

— Тут?
— Ні.
— Чому?
Він показав на стару касету.
— Бо це єдиний примірник, який ми маємо. Спочатку зробимо копію. Якщо стрічка пошкоджена, старий магнітофон може її зіпсувати.
Юрій кивнув.
— І послухаємо не в цьому будинку.
Наталія тихо запитала:
— Боїтеся?
Захар подивився на неї.
— Не хочу робити саме те, чого від нас може чекати той, хто залишив попередження.
За дві години вони були у відділку.

Зоряна встигла заїхати до Всеволода.
Він справді нічого не пам’ятав.
Папірець лежав у прозорому пакеті, куди його поклав Захар.
Звичайний клаптик паперу.
Чорне чорнило.
Чотири слова:
«Касету не слухати».
Роман розповів, що знайшов сина приблизно за п’ятнадцять хвилин ходьби від дому.
Всеволод ішов спокійно.
Не біг.
Не ховався.
На запитання, куди прямує, спочатку відповів:
— Треба.

А вже за хвилину наче прокинувся й не зрозумів, де перебуває.
Зоряна хотіла залишитися з ним.
Але Всеволод сам сказав:
— Іди.
— Я можу побути тут.
— І весь вечір дивитися, чи я знову не піду?
— Всева…
— Тут мама й тато. Я нікуди не вийду. А ти все одно думатимеш про ту касету.
Він мав рацію.
Перед відходом Зоряна довго його обіймала.
І лише коли повернулася до відділку, зрозуміла, наскільки сильно боїться.
Раніше справа була небезпечною.
Тепер вона прийшла до її дому.
До людини, яку вона кохала.

— Готово.
Юрій поставив ноутбук на стіл.
Запис із касети вже перенесли в цифровий формат. Оригінал лежав окремо.
Захар зачинив двері кабінету.
— Ще раз. Ми не знаємо, хто зробив запис. Не знаємо, чи його монтували. Не знаємо, чи люди на ньому говорять правду.
— Зрозуміли, — сказала Зоряна.
— Просто нагадую.
Юрій натиснув кнопку.
Спочатку пролунало шипіння.
Потім скрип.
Чийсь кашель.
І чоловічий голос:
— Працює?
Зоряна впізнала його.

Андрій.
Вона вже чула цей голос під час появи його привида.
Другий чоловік відповів:
— Вимкни.
— Ні.
— Я сказав, вимкни.
— Після того, що ти мені розповів? Ні.
Кілька секунд було чути лише шум.
Потім Віктор заговорив:
— Якщо він знайде касету, тобі це не допоможе.
— Зате, якщо знайде хтось інший, матиме хоча б щось.
— Ти досі думаєш, що тут ідеться про докази.
— А про що?
Довга пауза.

— Про те, щоб залишитися живим.
Зоряна відчула, як по спині пробіг мороз.
Запис продовжувався.
Андрій:
— Почнемо спочатку. Хто він?
— Не знаю.
— Брешеш.
— Я знаю, ким він називається. Це не те саме.
Захар нахилився ближче до ноутбука.
На записі Андрій запитав:
— Ім’я.
Віктор мовчав.
— Вікторе.
— Не записуй його.
— Чому?
— Просто не записуй.

— Ти боїшся навіть назвати його?
— Так.
Шипіння.
Наче хтось торкнувся мікрофона.
А потім Віктор сказав:
— Ти бачив фотографії.
— Бачив.
— Тоді сам розумієш, що щось не так.
— Я хочу почути це від тебе.
— Я не можу пояснити те, чого сам не розумію.
Андрій заговорив різкіше:
— На знімку, якому понад двадцять років, він виглядає так само.
— Я знаю.
— Ти знав його тоді?
— Так.

— І зараз він не постарів?
— Ні.
У кабінеті ніхто не ворухнувся.
Це було перше пряме свідчення людини, яка особисто знала чоловіка без тіні протягом років.
На записі Андрій продовжив:
— А тінь?
Віктор довго не відповідав.
— Вікторе?
— Її немає.
— Ніколи?
— Принаймні я не бачив.
Юрій тихо прошепотів:
— Отже, Андрій знав.
Захар жестом попросив мовчати.
Запис ішов далі.

— Що ти для нього робив? — запитав Андрій.
Знову тиша.
— Вікторе.
— Документи.
— Які?
— Різні.
— Конкретніше.
— Свідоцтва. Записи. Дати. Інколи дані про людей.
Зоряна згадала протокол смерті Ірини, складений ще до її загибелі.
Андрій, схоже, подумав про те саме.
Його голос змінився.
— Протокол Ірини.
Віктор не відповів.
— Це ти?