Глава 32

Кілька секунд ніхто не рухався.
Зоряна дивилася на чотири слова, що проступили на дзеркалі.
НЕ ШУКАЙТЕ ВІКТОРА.
Літери були нерівні, наче їх вивели пальцем по запітнілому склу.
Тільки дзеркало не було запітнілим.
— Ви це бачите? — прошепотіла Наталія.
Захар першим підійшов ближче.
— Не торкайтеся.
Він дістав телефон і зробив кілька фотографій.
Юрій нахилився до скла, не наближаючи обличчя надто близько.
— Щойно цього не було.

— Не було, — підтвердила Наталія.
Зоряна мовчала.
Перед очима досі стояв чоловік.
Той самий погляд.
Палець біля губ.
Мовчи.
А тепер — наказ не шукати Віктора.
— Він боїться, що ми його знайдемо, — сказала вона.
— Або хоче, щоб ми саме так подумали, — відповів Захар.
Зоряна подивилася на нього.
— Ти бачив його сам.
— Бачив.
— І напис теж.

— Саме тому я не збираюся вважати кожне його повідомлення правдою.
Юрій кивнув.
— Якщо хтось пише «не шукайте Віктора», варіантів щонайменше два. Або Віктор нам потрібен. Або нас спеціально підштовхують до нього.
— Є ще третій, — тихо сказала Наталія.
Усі подивилися на неї.
— Батько може бути живий.
Тиша стала важкою.
Захар першим її порушив:
— Ми вже знаємо, що він пережив дату своєї офіційної смерті. Але це було багато років тому.
— Я розумію.
— Скільки йому було б зараз?
Наталія задумалася.

— Сімдесят шість.
— Тобто це цілком можливий вік для живої людини, — сказав Юрій.
— Так, — відповів Захар. — На відміну від іншого чоловіка, нам не потрібно нічого надприродного, щоб припустити, що Левченко може бути живий і сьогодні.
Зоряна ще раз подивилася на напис.
Літери почали бліднути.
— Захаре.
Він одразу підняв телефон і зробив ще один знімок.
За кілька секунд перше слово зникло.
Потім друге.
Ще за хвилину дзеркало було чистим.
Наче нічого й не сталося.
Юрій видихнув:
— Якби сам не бачив…

— Але бачив, — відповів Захар.
Він переглянув фотографії.
Напис залишився на них.
— Принаймні це маємо.
Наталія сіла на стілець.
— Я хочу дещо запитати.
— Запитуйте.
Вона дивилася на Зоряну.
— Ви бачите мертвих?
Питання прозвучало настільки прямо, що Зоряна на мить розгубилася.
— Іноді.
— Мій батько мертвий?
Захар хотів щось сказати, але Зоряна випередила:

— Я не знаю.
— Але якби він помер…
— Це не означає, що я обов’язково його побачу. Я не можу викликати будь-яку померлу людину, коли захочу.
Наталія опустила очі.
— Ясно.
Зоряна сіла навпроти.
— Але у видінні ваш батько був живим. Принаймні тоді.
— Сімнадцять років тому.
— Так.
— А якщо він досі десь ховається?
— Тоді ми спробуємо його знайти, — сказав Захар.
Наталія гірко всміхнулася.

— Попри попередження?
Захар глянув на дзеркало.
— Особливо після нього.
Вони повернулися до кімнати, де Наталія востаннє бачила батька.
Зоряна повільно обійшла її.
Старе ліжко.
Шафа.
Комод.
Книжкова полиця.
На стінах — вицвілі шпалери.
— Віктор казав, що щось залишили в будинку ще до вашого народження? — перепитав Юрій.

— Так.
— Саме «залишили» чи «сховали»?
Наталія насупилася.
— Здається, він сказав: «Воно має бути тут».
— А хто його залишив?
— Не знаю.
— Він називав цю річ?
— Ні.
Захар оглянув плінтуси.
— Ви після того робили ремонт?
— Кілька разів. Але не капітальний. Підлогу не міняли.
Зоряна зупинилася.
— Підлогу?
— Так.

Вона сама не знала, чому це слово зачепило.
Опустила погляд.
Старі дерев’яні дошки.
Нічого особливого.
Зробила крок.
Другий.
На третьому в скроні кольнуло.
Зоряна завмерла.
— Знову? — запитав Юрій.
— Можливо.
Вона присіла й торкнулася підлоги долонею.
Нічого.
Пересунула руку трохи правіше.
Перед очима майнуло світло.

Чоловічі руки відсували дошку.
Зоряна не бачила обличчя.
Лише пальці.
У заглиблення під підлогою лягав невеликий згорток.
Тканина.
Темна.
Зверху — аркуш паперу.
Чоловік швидко повернув дошку на місце.
— Якщо він дізнається…
Інший голос відповів:
— Він уже знає.
Зоряна відсмикнула руку.
— Тут.
Захар присів поруч.
— Що бачила?

— Хтось щось сховав під підлогою.
Наталія різко підвелася.
— Батько?
— Обличчя не бачила.
Юрій постукав по дошках.
Одна.
Друга.
Третя.
Звук майже однаковий.
Захар дістав невеликий ліхтарик.
— Не поспішаймо.
Він уважно оглянув краї дошки.
— Тут є подряпини.
Наталія нахилилася.
— Я ніколи їх не помічала.

— Бо вони старі.
Юрій приніс із комори інструменти.
За кілька хвилин дошка піддалася.
Під нею була темна порожнина.
Зоряна затамувала подих.
Юрій посвятив телефоном.
— Щось є.
Захар зупинив його.
— Руками не лізь.
Він натягнув рукавички й обережно дістав згорток.
Темна тканина.
Саме така, як у видінні.
Зоряна відчула холод.
— Це воно.
Захар поклав знахідку на стіл.

Розгорнув тканину.
Всередині лежали старий конверт і маленька металева коробка.
На коробці не було символу.
Лише подряпина.
Довга.
Глибока.
Наталія дивилася на неї, затуливши рот рукою.
— Я жила над цим усе життя.
Захар спочатку взяв конверт.
На ньому було написано:
«Наталії. Якщо колись доведеться дізнатися правду».
— Це почерк батька, — одразу сказала вона.
— Ви впевнені?
— Так.

Захар простягнув їй конверт, але Наталія не взяла.
— Відкрийте ви.
— Він адресований вам.
— Я хочу, щоб ви прочитали.
Захар обережно розірвав край.
Всередині був один складений аркуш.
Папір пожовтів.
Він почав читати вголос:
— «Наталю. Якщо ти знайшла це, значить, я не повернувся або повернутися вже не можу».
Наталія заплющила очі.
Захар продовжив:
— «Те, що про мене написано в документах, неправда. Але я сам погодився, щоб усі вважали мене мертвим».
Юрій підняв брови.