Глава 31

— Всева?
У слухавці були лише короткі гудки.
Зоряна ще кілька секунд тримала телефон біля вуха, ніби Всеволод міг раптом повернутися на лінію.
Потім різко набрала його знову.
Один гудок.
Другий.
Третій.
— Бери, — прошепотіла вона. — Ну ж бо, бери…
Ніхто не відповів.
— Що сталося? — Захар уже підвівся.
Зоряна опустила телефон.
— Він назвав цю адресу.
Наталія Кравець зблідла.
— Яку?

— Вашу.
Юрій першим дістав свій телефон.
— Дзвоню Романові.
Захар тим часом підійшов до Зоряни.
— Дослівно. Що сказав Всеволод?
— Що згадав, куди йому треба було йти. Я запитала куди. Він назвав цю адресу. І відключився.
— Він сказав «треба»?
— Так.
Захар насупився.
Зоряна знову набрала Всеволода.
Цього разу виклик обірвався майже відразу.
— Телефон вимкнули.

— Роман не відповідає, — сказав Юрій.
— Лілії.
Юрій набрав інший номер.
Зоряна дивилася на екран власного телефона. Її пальці тремтіли.
У пам’яті сплив Всеволод кілька годин тому. Порожній погляд. Дивна впевненість, що йому кудись потрібно.
А потім — Богдан.
Батько, який незадовго до смерті так само переставав чути людей поруч.
Людмила, яка збиралася до якогось Віктора.
Три історії раптом наклалися одна на одну.
— Є, — видихнув Юрій. — Ліліє? Це Юра. Всева вдома?
Пауза.

Обличчя Юрія змінилося.
— Коли?
Зоряна миттєво підійшла до нього.
— Що?!
Юрій підняв долоню, просячи дати договорити.
— А Роман?.. Зрозумів. Зачиніть двері й нікуди не виходьте. Ми зараз.
Він завершив дзвінок.
— Кажи, — вимагала Зоряна.
— Всеволод вийшов із дому.
У неї похололо всередині.
— Як?!
— Роман був із ним. Всева сказав, що хоче води. Пішов на кухню. За кілька хвилин Роман помітив, що його немає. Вхідні двері були відчинені.
— Вони ж мали не залишати його самого!

— Зоряно, зараз це нічого не змінить, — різко сказав Захар. — Коли він пішов?
— Хвилин десять тому.
— Машина?
Юрій перепитав Лілію повідомленням.
Відповідь прийшла майже одразу.
— Машина на місці.
Захар уже йшов до дверей.
— Тоді далеко не міг піти.
— А якщо він узяв таксі? — запитала Зоряна.
— Перевіримо дорогою.
— Я з вами, — сказала Наталія.
Захар обернувся.
— Ні.
— Якщо він іде сюди, це мій будинок.

— Саме тому залишайтеся всередині й замкніть двері.
— Ви не розумієте.
Усі зупинилися.
Наталія дивилася не на Захара.
На фотографію.
На Віктора Левченка та чоловіка без тіні.
— Що ми не розуміємо? — запитав Захар.
Жінка повільно сіла.
— Батько приходив сюди не просто побачитися зі мною.
Захар не рушив із місця.
— Продовжуйте.
— Першого разу він сказав, щоб я мовчала. Другого… просив дещо знайти.
— Що?
— Не знаю.

Юрій невдоволено видихнув.
— Як можна не знати, що вас просили знайти?
— Бо він сам не знав, як воно виглядає!
Зоряна відчула знайоме поколювання у скронях.
— Що саме він сказав?
Наталія заплющила очі, пригадуючи.
— Щось про річ, яку залишили в будинку ще до мого народження. Казав, що вона могла бути захована в стіні, під підлогою… де завгодно.
— Ви шукали?
— Так.
— Знайшли?
— Ні.
Захар повернувся до неї всім корпусом.
— Чому ви не сказали цього одразу?
— Бо ви запитували, чи бачила я батька після смерті. Я відповіла.
— Ви приховали частину інформації.
— Бо не знаю, кому можна довіряти!
Останні слова пролунали надто голосно.
Зоряна завмерла.
Не довіряй йому.
Той самий шепіт.
Вона подивилася на Захара.
Ні.
Не зараз.
Не час знову намагатися вгадати, кого мав на увазі невідомий голос.
— А чоловік на фотографії? — запитала вона. — Він теж шукав цю річ?
Наталія зблідла.
— Батько казав не говорити з ним.

— Чому?
— Не пояснив.
— Ви говорили?
Жінка не відповіла.
Цього разу мовчання тривало довше.
— Пані Наталіє, — сказав Захар, — зараз зникла людина, яка назвала адресу вашого будинку. Якщо ви знаєте бодай щось…
— Він приходив.
Зоряна відчула, як волосся на руках стало дибки.
— Хто?
Наталія показала на фотографію.
Не на Віктора.
На другого чоловіка.
— Він.

За кілька хвилин вони вже оглядали будинок.
Їхати до Всеволода Захар передумав: Роман повідомив, що вже шукає сина поблизу дому, а поліція отримала опис і перевіряла район. Якщо ж Всеволод справді прямував за названою адресою, залишити будинок без уваги було б помилкою.
Зоряна з цим погодилася лише тому, що щохвилини телефонувала Всеволоду.
Без відповіді.
— Коли він приходив? — запитав Юрій.
Наталія відчинила двері невеликої кімнати.
— Після останнього візиту батька. Точну дату не пам’ятаю.
— Рік?
— Приблизно сімнадцять років тому.
— Тобто майже одразу після Віктора?
— Можливо.
Захар оглянув кімнату.

— Що він хотів?
— Запитав, чи батько щось залишив.
— І ви?
— Сказала, що ні.
— Це була правда?
— Так.
Зоряна повільно провела пальцями по старій шафі.
Нічого.
Дивне відчуття порожнечі залишалося.
Будинок здавався неприродно чистим.
Наче тут ніколи не сварилися, не плакали, не боялися, не помирали.
Наче тут узагалі ніхто не жив.
— Він погрожував вам? — запитав Захар.

— Ні.
— Назвався?
— Ні.
— Ви запитали, хто він?
— Так. Він усміхнувся й сказав, що це не має значення.
Юрій тихо пробурмотів:
— Дуже зручно.
— А потім? — запитала Зоряна.
— Пішов.
— І більше ви його не бачили?
— Ні.
Зоряна обернулася.
— А ваш батько?
Наталія похитала головою.
— Теж.

Раптом у коридорі щось упало.
Усі завмерли.
Захар першим вийшов із кімнати.
На підлозі лежала фотографія.
Та сама, яку вони залишили на кухонному столі.
— Як вона сюди потрапила? — прошепотіла Наталія.
Захар не відповів.
Зоряна підійшла ближче.
Біль у скронях повернувся.
Цього разу сильніший.
Вона схопилася за стіну.
— Зоряно!
Світ навколо зник.