Глава 30

Зоряна ще раз перечитала рядок у батьковому блокноті.
«Не йти туди знову».
Нижче стояла адреса.
Та сама.
Вона перевела погляд на пожовклий клаптик паперу, який Володимир дістав із коробки з речами Людмили. Там було написано лише одне ім’я — Віктор — і ті самі назва вулиці та номер будинку.
— Три людини, — тихо промовив Юрій. — Три різні люди знали про це місце.
— І двоє із них мертві, — додала Зоряна.
Володимир здригнувся.
Зоряна одразу пошкодувала, що сказала це вголос.
— Вибачте.
— Ні, — чоловік повільно похитав головою. — Ти права. Я просто… стільки років думав, що той папірець нічого не означає.
Софія сиділа поруч, стискаючи блокнот Богдана обома руками.
— А я взагалі не знала про цю адресу.
Захар забрав обидва записи й поклав поряд на столі.
— Сергій Дубенко записав її через багато років після смерті наших батьків. Поруч із прізвищем Левченка він написав «живий». Отже, почнемо з найпростішого: з’ясуємо, що там зараз.
Зоряна підняла голову.
— Поїдемо?
— Спочатку перевіримо адресу.
Юрій уже дістав телефон.
— Я можу подивитися, кому належить будинок.

— Дивись.
Кілька хвилин у кімнаті було чути тільки тихі дотики до екрана.
Зоряна відійшла до вікна.
Їй не подобалося відчуття, яке не полишало відтоді, як вона побачила батьків запис. Наче щось, довго заховане під землею, раптом ворухнулося.
Телефон у кишені завібрував.
Всеволод.
Вона відповіла одразу.
— Все добре?
Кілька секунд він мовчав.
— Так.
— Всева?
— Я вдома. Мама з татом поруч.
Зоряна заплющила очі.

— Ти знову кудись хотів іти?
— Ні.
Надто швидка відповідь.
— Точно?
— Зоряно, я справді нормально себе почуваю.
— А що пам’ятаєш із того, що сталося?
На тому кінці запала тиша.
— Майже все.
— Майже?
— Крім одного.
Вона сильніше стиснула телефон.
— Чого саме?
— Я не пам’ятаю, навіщо хотів вийти з дому.
Зоряна мовчала.
— І ще… — додав він.

— Що?
— Коли ви поїхали, мені здалося, що я знаю, куди мав іти.
У неї похололи пальці.
— Куди?
— Не знаю. Щойно спробував згадати — зникло.
Зоряна повернулася до столу.
Захар уже дивився на неї.
— Всева, нікуди не виходь сам. Навіть якщо раптом здасться, що тобі терміново треба.
— Я зрозумів.
— Пообіцяй.
— Обіцяю.
Вона завершила дзвінок.
— Що? — одразу запитав Захар.

— Йому здавалося, що він знає, куди мав іти. Але зараз не може згадати.
Юрій перестав дивитися в телефон.
— До тієї адреси?
— Не знаю.
— І не будемо цього припускати без доказів, — відрізав Захар.
Зоряна кивнула.
Він мав рацію.
Але неприємне передчуття нікуди не поділося.
— Є, — раптом сказав Юрій.
Усі повернулися до нього.
— Будинок існує. Старий приватний сектор. І найцікавіше — власник.
— Левченко? — запитала Зоряна.

— Ні.
Захар нахилився ближче.
— Хто?
— Нинішня власниця — Наталія Кравець.
— І?
— Право власності перейшло до неї двадцять два роки тому. До того будинок належав жінці на ім’я Галина Левченко.
У кімнаті стало тихо.
— Дружина Віктора? — запитала Софія.
— Треба перевірити, — відповів Захар.
Юрій швидко переглянув ще кілька записів.
— Схоже на те. Вік збігається.
Зоряна відчула, як серце забилося швидше.
Отже, адреса справді була пов’язана з Віктором.
Не просто випадковий будинок.

— Наталія може бути їхньою дочкою? — припустила вона.
— Може, — сказав Захар. — Але «може» нам поки нічого не дає.
Він забрав куртку зі спинки стільця.
— Їдемо.
Будинок стояв майже в самому кінці вузької вулиці.
Старий одноповерховий, із темним дахом і високим дерев’яним парканом. Гілки яблуні звисали над хвірткою.
На перший погляд — нічого особливого.
Зоряна вийшла з машини й завмерла.
Юрій помітив це.

— Що?
— Не знаю.
Захар зачинив дверцята.
— Зоряно.
— Тут дивно.
— Що саме?
Вона подивилася на будинок.
Не холод.
Не шепіт.
Не темний серпанок.
Навпаки.
— Я нічого не відчуваю.
Юрій насупився.

— Хіба це погано?
— Тут — так.
Зоряна повільно підійшла до хвіртки.
Зазвичай місця, де сталася смерть або довго накопичувалися сильні емоції, залишали по собі хоча б слабкий слід.
Тут не було нічого.
Наче хтось узяв і витер усе до чистоти.
Захар натиснув кнопку дзвінка.
Ніхто не відповів.
Він натиснув ще раз.
За хвилину в будинку ворухнулася фіранка.
— Там хтось є, — сказав Юрій.
Нарешті двері відчинилися.
На ґанок вийшла жінка років п’ятдесяти. Вона уважно подивилася на незнайомців, але до хвіртки не поспішала.

— Ви до кого?
Захар показав посвідчення.
— Слідчий Івченко. Нам потрібно поставити вам кілька запитань.
Жінка підійшла ближче.
— Щось сталося?
— Ви Наталія Кравець?
— Так.
— Цей будинок раніше належав Галині Левченко?
На обличчі жінки щось змінилося.
Лише на мить.
Але Зоряна помітила.
— Належав.
— Ким вона вам доводилася?
Наталія мовчала кілька секунд.
— Матір’ю.

Юрій і Зоряна переглянулися.
Захар залишився незворушним.
— А Віктор Левченко?
Тепер жінка зблідла.
— Навіщо вам мій батько?
Ось воно.
Зоряна відчула, як напруга повисла між ними.
— Ми розслідуємо кілька давніх обставин, — сказав Захар. — Нам потрібно дізнатися про нього більше.
— Він помер.
— Ми знаємо.
Наталія різко подивилася на нього.
— Тоді навіщо ви сюди приїхали?
— Тому що є люди, які стверджували, що бачили його після офіційної смерті.

Зоряна очікувала здивування.
Заперечення.
Сміху.
Чого завгодно.
Але Наталія просто міцніше вчепилася пальцями у хвіртку.
Захар це теж помітив.
— Пані Наталіє?
— Люди багато чого говорять.
— А ви?
— Що — я?
— Ви бачили батька після його смерті?
Жінка відвела погляд.
І цього було достатньо.
— Пані Наталіє, — тихіше повторив Захар.