Глава 29

Телефон задзвонив саме тоді, коли Зоряна вкотре прокручувала в голові почуте вранці.
«Віктор Левченко. Живий».
А потім — той тихий, майже невловимий голос:
«Запізно».
На екрані висвітилося ім'я Лілії Сич.
Зоряна здивувалася. Мати Всеволода телефонувала їй нечасто.
— Алло?
— Зорянко, — голос Лілії був схвильованим. — Всева... дивно поводиться.
Зоряна миттєво напружилася.
— Що означає «дивно»?
— Я сама не розумію. Ми розмовляли, а він раптом замовк. Стоїть, дивиться кудись і майже не реагує.
На задньому плані почувся чоловічий голос:
— Лілю, він кудись іде!
Зоряна впізнала Романа.
— Куди?! — вигукнула вона.
— Не знаю. Всева!
Почулися кроки, потім голос Лілії став віддаленим:
— Сину, ти куди?
Кілька секунд Зоряна чула лише метушню.
А тоді — голос Всеволода:
— Мені треба йти.
— Куди? — запитав Роман.
— Не знаю.
Зоряна підвелася.
— Ліліє, не відпускайте його нікуди. Я зараз приїду.
Вона одразу зателефонувала Захарові.

Коли Зоряна, Захар і Юрій приїхали до будинку Сичів, двері відчинив Роман.
— Заходьте швидше.
Всеволод сидів на дивані.
Лілія була поруч із ним.
На перший погляд нічого дивного Зоряна не помітила. Всева виглядав так само, як завжди.
Але тільки на перший погляд.
— Всева?
Він повернув голову.
— Зоряно?
— Що з тобою?
— Нічого.
— Твоя мама сказала, що ти збирався кудись іти.
Всеволод насупився.

— Я?
Лілія перезирнулася з чоловіком.
— Ти вже взувався, — сказала вона. — Ми запитували, куди ти йдеш, а ти повторював, що тобі треба.
— Я цього не пам'ятаю.
Зоряна підійшла ближче.
— Зовсім?
— Пам'ятаю, що сидів тут. Потім... — він потер скроню. — Наче провал.
Юрій присів навпроти брата.
— Тобі погано?
— Ні.
— Голова болить? Нудить?
— Нічого такого.
Захар мовчки спостерігав.

Раптом Всеволод перестав дивитися на Юрія.
Його погляд ковзнув кудись убік.
— Всева? — покликала Зоряна.
Він не відповів.
— Всеволоде!
Він повільно підвівся.
Зоряна відчула, як усе всередині похололо.
Вона вже бачила це.
Не зараз.
Дуже давно.
Чоловік біля дверей.
Відсутній погляд.
Мамин голос.
І маленька Зоряна, яка не розуміє, чому тато не відповідає.
— Тато так поводився незадовго до...
Вона замовкла й затулила рот рукою.
У кімнаті запала тиша.
Захар різко повернувся до неї.
— Що?
Зоряна похитала головою.
Їй раптом стало важко вимовити останнє слово.
— До смерті, — все-таки сказала вона.
Всеволод ніби прокинувся.
— Зоряно?
Вона дивилася на нього, але бачила зовсім іншу людину.
Богдана Скляра.
Свого батька.
— Незадовго до смерті тато іноді завмирав ось так, — тихо продовжила вона. — Міг дивитися в одну точку. Не одразу відповідав. А одного разу теж збирався кудись іти.
Захар зблід.
Зоряна помітила це першою.
— Захаре?
Він кілька секунд мовчав.
А потім тихо сказав:
— Моя мама теж так поводилася.
Зоряна завмерла.
— Людмила?
Він кивнув.
Вони майже ніколи не говорили про своїх померлих батьків.
Зоряна — про Богдана.
Захар — про Людмилу.
Софія зустріла Володимира вже після смерті Богдана. Володимир познайомився із Софією вже після смерті Людмили.

Так утворилася їхня нова сім'я.
А про двох людей, яких у ній уже не було, говорили дуже рідко.
— Ти ніколи мені цього не розповідав, — сказала Зоряна.
Захар подивився їй просто в очі.
— Ти теж.
Заперечити було нічого.
Юрій першим порушив тишу:
— Зачекайте. Ви зараз кажете, що і батько Зоряни, і мама Захара перед смертю поводилися так само, як сьогодні Всева?
— Так, — відповів Захар.
Лілія міцно взяла сина за руку.
— Тоді він нікуди не піде.
— Мамо, я й не збираюся...
— Збирався десять хвилин тому.
Всеволод замовк.

Зоряна дістала телефон.
— Треба поговорити з мамою.
Захар зрозумів одразу.
— А я поговорю з татом.
Софія відповіла майже одразу.
— Зорянко? Щось сталося?
Зоряна відійшла до вікна.
— Мамо... мені треба, щоб ти згадала останні дні тата.
На іншому кінці запала тиша.
— Богдана?
— Так.
— Чому ти зараз про це питаєш?
Зоряна заплющила очі.
— Бо сьогодні я побачила дещо, що нагадало мені його.
Софія довго мовчала.
— Що саме?

— Пам'ятаєш, перед смертю він іноді ніби переставав нас чути? Дивився кудись. А ще збирався йти з дому.
— Пам'ятаю.
Зоряна стиснула телефон сильніше.
Отже, дитячий спогад не обманув її.
— Куди він хотів іти?
— Не знаю. Я питала. Він відповідав, що йому треба кудись піти, але нормально нічого не пояснював.
— Він називав чиєсь ім'я?
Софія не відповіла одразу.
— Мамо?
— Було одне ім'я.
Захар, який уже тримав власний телефон у руці, повернувся до Зоряни.
— Яке?

— Віктор.
Зоряна відчула, як холоне долоня.
— Прізвище?
— Не пам'ятаю. Зорянко, що відбувається?
— Поки сама не знаю.
Вона попросила матір нічого не викидати й спробувати згадати все, що стосувалося останніх днів Богдана.
Коли розмова завершилася, Зоряна подивилася на Захара.
— Віктор.
Він нічого не сказав.
Набрав батька.
— Тату, мені треба поговорити про маму.
Навіть стоячи поруч, Зоряна почула довгу паузу.
— Про Людмилу?

— Так. Як вона поводилася перед смертю?
— Чому ти питаєш?
— Це важливо.
Володимир важко зітхнув.
— Вона змінилася. Стала розсіяною. Іноді я говорив із нею, а вона наче мене не чула. Кілька разів збиралася кудись іти.
Захар подивився на Зоряну.
— Вона говорила про Віктора?
Цього разу мовчання було ще довшим.
— Звідки ти знаєш це ім'я?
Юрій різко підняв голову.
— Тобто говорила? — перепитав Захар.
— Один раз. Я запитав, куди вона йде. Людмила сказала, що їй треба до Віктора. А потім ніби сама здивувалася власним словам.
— Ти знав, хто це?
— Ні.