Глава 28

Наступного ранку Захар сидів за робочим столом і дивився на ім'я, записане на аркуші.
Віктор Левченко.
Учора воно нічого для нього не означало.
Сьогодні ж могло стати першою справжньою зачіпкою за багато років.
Юрій поставив перед ним чашку кави.
— Знайшов.
Захар одразу підняв голову.
— Що саме?
— Віктора Левченка.
— Швидко.
— Не дуже. Левченків виявилося більше, ніж мені хотілося б.
Юрій сів навпроти й розгорнув папку.

— Але цей підходить. Повне ім'я збігається, вік теж.
— Де працював?
— На момент смерті Ірини Коваленко мав доступ до документів, пов'язаних із реєстрацією смертей.
Захар простягнув руку.
— Дай.
Юрій передав йому копію особової справи.
— Тобто скласти той протокол він міг, — сказав Захар.
— Міг.
— А підпис?
— На інших документах схожий.
Захар переглянув кілька сторінок.
— «Схожий» мене не влаштовує.

— Я знав, що ти це скажеш.
— Віддамо на експертизу.
— Уже домовився.
Захар глянув на нього.
— Без мене?
— Іноді я теж можу бути корисним.
— Неймовірно.
Юрій усміхнувся.
— Дякую.
Захар перегорнув наступний аркуш.
І завмер.
— Що? — запитав Юрій.
Захар мовчки повернув документ до нього.
Юрій прочитав.
Усмішка зникла.

— О.
— Саме так.
Навпроти прізвища Віктора Левченка стояла дата смерті.
Він помер кілька років після Ірини Коваленко.
— Отже, поговорити з ним не вийде, — сказав Юрій.
— Не поспішай.
— Захаре, тут буквально написано «помер».
— Я бачу.
— І?
— Після всього, що ми знайшли, ти пропонуєш мені повірити одному запису?
Юрій замислився.
— Справедливо.

Захар відклав папку.
— Потрібне свідоцтво про смерть. Дані про поховання. Причина смерті. Хто впізнавав тіло.
— Думаєш, він міг інсценувати власну смерть?
— Я поки нічого не думаю.
— Неправда.
— Добре. Я думаю, що в цій справі надто багато мертвих людей, які поводяться підозріло.
Юрій засміявся.
— Оце вже звучить краще.
За годину вони отримали стару фотографію з особової справи Левченка.
Юрій першим поклав її поруч зі знімками чоловіка без тіні.
Кілька секунд обидва мовчали.
— Не він, — сказав Юрій.

— Не він, — погодився Захар.
Віктор Левченко був худорлявим чоловіком із вузьким обличчям, темним волоссям і виразною складкою між бровами.
Чоловік зі старих фотографій виглядав зовсім інакше.
Юрій відкинувся на спинку стільця.
— А я вже майже сподівався.
— На що?
— Що ми знайшли ім'я нашого безсмертного друга.
— Не називай його безсмертним.
— Чоловіка, який не постарів за сорок три роки?
— Ми не знаємо, чому він не змінився на фотографіях.

— Добре. Нашого надзвичайно молодого друга.
Захар проігнорував його.
— Це навіть цікавіше.
— Чому?
— Бо тепер у нас двоє.
Юрій знову подивився на фотографії.
— Чоловік без тіні й Левченко.
— Один з'являвся біля жертв. Другий підписав документ про смерть Ірини ще до того, як вона померла.
— Отже, вони могли діяти разом.
— Могли.
— А могли не мати одне до одного жодного стосунку.
— Саме так.
Юрій скривився.
— Ненавиджу, коли ти це робиш.

— Що?
— Залишаєш мені всі варіанти.
— Це називається розслідування.
Зоряна приїхала ближче до обіду.
Щойно зайшла до кабінету, Захар простягнув їй фотографію.
— Знайомся. Віктор Левченко.
Вона довго дивилася на чоловіка.
— Це не він.
— Хто?
— Чоловік без тіні.
— Ми теж так вирішили.
Зоряна повернула фотографію.

— Тоді хто він?
— Це ми й намагаємося з'ясувати.
Юрій подав їй особову справу.
— Є ще одна проблема. Левченко помер.
Зоряна підняла брови.
— Коли?
— Через кілька років після Ірини.
— Точно помер?
Юрій усміхнувся.
— Ви із Захаром занадто багато часу проводите разом.
— Чому?
— Він запитав майже те саме.
Захар відкрив іншу папку.
— Свідоцтво про смерть існує.
— Причина?

— Нещасний випадок.
— Який?
— Падіння з висоти.
Зоряна сіла.
— Тіло знайшли?
— Так.
— Упізнали?
Захар замовк.
Зоряна одразу це помітила.
— Що?
— Ось тут стає цікаво.
Юрій поклав перед нею копію документа.
— За офіційними даними, тіло впізнала дружина Левченка.
— І?

— Самого протоколу впізнання немає.
— Загубили?
— Можливо, — відповів Захар.
Юрій додав:
— Або його ніколи не було.
Зоряна подивилася на фотографію Левченка.
— Дружина жива?
— Перевіряємо.
— Діти?
— Була донька.
— Була?
— Після смерті батька змінила прізвище. Поки шукаємо.
Зоряна задумалася.
— А могила?

— Є.
— І що?
— Поки що нічого. Ми не збираємося розкопувати її лише тому, що в старому архіві немає одного паперу.
— Я й не пропонувала.
— Я бачив твій погляд.
Зоряна всміхнулася.
— Ти стаєш підозрілим.
— Професійне.
Вона хотіла відповісти, але раптом згадала інше.
Голос.
«Не довіряй йому».
Усмішка зникла.
Захар помітив.
— Що сталося?

— Нічого.
Він мовчки дивився на неї.
Зоряна відвела погляд.
Учора вона вже сказала йому неправду.
Другий раз не хотіла.
— Насправді дещо є.
Юрій перестав переглядати папери.
— Що?
Зоряна сіла рівніше.
— Перед тим як ми поїхали відкривати сховок, я почула голос.

Захар насупився.
— Коли саме?
— Уже виходила з квартири Олени.
— І ти мовчала?
— Так.
— Чому?
— Бо не знала, що він означає.
— Що сказав голос?
Зоряна подивилася на нього.
— «Не довіряй йому».
У кабінеті стало тихо.
Юрій першим порушив мовчання:
— Кому?
— Не знаю.
— Голос був Андрія?
— Не знаю.
— Чоловіка без тіні?

— Не знаю.
Юрій видихнув.
— Знову наша улюблена відповідь.
Захар не усміхнувся.
— Чому ти не сказала одразу?
— Бо нас було шестеро. Ти, Юрій, Максим, Олена, Альбіна і я. А ще ми говорили про Сергія, Андрія й чоловіка з фотографій. Я навіть не знала, кого маю підозрювати.
— Але тепер думаєш, що це Левченко?
Зоряна подивилася на його фотографію.
— Не обов'язково.
— Добре.
Вона здивувалася.
— І все?
— А що ти хочеш почути?
— Не знаю. Що я мала сказати раніше?
— Мала.