Глава 27

Двері повільно відчинилися.
Захар тримав зброю перед собою.
— Усім залишатися тут.
— Навіть не сперечатимусь, — тихо сказав Юрій.
Захар вийшов у коридор.
Порожньо.
Лише тьмяне світло падало на підлогу.
Він зробив кілька кроків.
— Є хтось?

Тиша.
Перевірив сусідню кімнату.
Потім ще одну.
Нікого.
Юрій визирнув із кабінету.
— Ну?
— Чисто.
— А кроки?
— Я їх теж чув.
Захар опустив зброю, але ховати не поспішав.
Зоряна залишалася біля дверей.
Вона заплющила очі.
Холод, який ще кілька хвилин тому відчувався в кабінеті, майже зник.
— Його вже немає, — сказала вона.
Захар повернувся.
— Упевнена?
— Так.
— Кого саме немає?
Зоряна відкрила очі.
— Не знаю.
Юрій зітхнув.
— Останнім часом це найпопулярніша відповідь.
— Я кажу те, що відчуваю.
— Я не дорікаю.

Зоряна знову подивилася в коридор.
Щось не давало їй спокою.
— Він не хотів нас налякати.
Максим насупився.
— А що тоді робив?
— Відволікав.
Захар одразу насторожився.
— Від чого?
Зоряна повернулася до відкритого сховку.
— Оце вже треба з'ясувати.

Документи з другої коробки Захар розклав на столі.
— Нічого більше не чіпаємо, доки не переглянемо те, що вже знайшли.
Олена сиділа поруч із донькою.
Альбіна мовчала.
Максим стояв біля вікна.
Юрій узяв кілька аркушів.
— Тут справді переважно матеріали про смерті.
— Дати звіримо пізніше, — сказав Захар. — Спочатку протокол Ірини.
Олена здригнулася, почувши ім'я матері.
Захар поклав документ перед собою.
Він уже бачив його.

І все одно дата здавалася абсурдною.
Протокол був складений за три дні до смерті Ірини Коваленко.
А дата її смерті вже була вписана.
— Може, помилка? — запитав Максим.
— Можливо.
Юрій глянув на нього.
— Ти серйозно?
— Поки ми не перевірили документ — так.
— Хтось випадково написав дату смерті людини за три дні до того, як вона справді померла?
— Я не сказав, що це ймовірно. Я сказав, що це треба перевірити.
Зоряна ледь усміхнулася.
— Ти навіть після привидів не змінився.
— Привиди не звільняють мене від необхідності перевіряти документи.
— Логічно.
Захар підніс аркуш ближче до лампи.
Папір був пожовклий.
Чорнило місцями вицвіло.
Печатка.
Номер.
Підпис.
Захар завмер.
— Юрію.
— Що?
— Ми дивилися на дату.

— Ну?
— І пропустили найочевидніше.
Він поклав палець унизу документа.
Юрій нахилився.
— Підпис.
— Саме так.
Максим підійшов до столу.
— Чий?
Захар прочитав прізвище вголос:
— Віктор Левченко.
Олена різко підняла голову.
Захар це помітив.
— Ви знаєте це ім'я?
— Не знаю.
— Але ви відреагували.

— Я його чула.
— Де?
Олена потерла скроню.
— Не пам'ятаю.
Максим раптом відійшов від вікна.
— Я пам'ятаю.
Усі повернулися до нього.
— Де? — запитав Захар.
Максим кілька секунд мовчав.
— Батько.

Олена здивовано подивилася на брата.
— Тато?
— Так.
— Коли?
— Після смерті мами. Не одразу. Може, через кілька місяців.
Максим сів.
— Я тоді ще жив із ним. Одного вечора він комусь телефонував. Я почув сварку.
— Про що? — запитав Юрій.
— Не знаю. Батько зачинився в кабінеті. Але він кілька разів повторив це прізвище.
— Левченко?
— Так.
Захар узяв ручку.

— Що саме він говорив?
— Не пам'ятаю дослівно.
— Хоч приблизно.
Максим замислився.
— Щось на кшталт: «Я все одно знайду Левченка». А потім... — він насупився. — Здається, сказав, що той зник.
— Зник?
— Так.
Олена похитала головою.
— Чому ти ніколи мені про це не розповідав?

— А навіщо? Тоді я думав, що це просто хтось, із ким у тата були проблеми.
— Після смерті мами?
— У нього тоді з усіма були проблеми.
Олена опустила очі.
Захар знову подивився на документ.
— Отже, Андрій шукав людину, чий підпис стоїть під протоколом смерті його дружини.
Юрій додав:
— Протоколом, складеним до її смерті.
— Так.
— І ця людина зникла.
— Якщо Максим правильно пам'ятає.
Максим кивнув.
— Правильно.

— Тоді перевіримо.
Зоряна подивилася на ім'я.
Віктор Левченко.
Звичайне ім'я.
Звичайне прізвище.
І від цього ставало ще моторошніше.
Після всіх тіней, привидів і фотографій перед ними нарешті з'явилася реальна людина.
Принаймні колись вона була реальною.

Юрій продовжив перебирати документи.
— Тут немає нічого про Левченка.
— Шукай уважніше, — сказав Захар.
— Я й так уважно.
Зоряна тим часом дивилася на маленьку коробку.
Ту саму, яка відкрилася сама.
У ній залишалася лише фотографія Ірини.
— Дивно.
Захар підняв голову.
— Що?
— Коробка.
— А що з нею?
— Навіщо Андрію було так добре її ховати заради однієї фотографії?
Юрій знизав плечима.

— Може, вона була важлива.
— Була. Але...
Зоряна взяла коробку в руки.
Захар одразу сказав:
— Обережно.
— Я пам'ятаю.
Вона оглянула її.
Дерев'яні стінки.
Старий металевий замок.
На кришці — незнайомий символ.
Зоряна провела пальцями по зовнішньому краю.
Потім постукала по дну.
Глухий звук.
Вона постукала ще раз.

Юрій подивився на неї.
— Що ти робиш?
— Тут щось не так.
Захар підійшов.
— Дай.
Він узяв коробку й оглянув її.
Натиснув на дно.
Воно ледь помітно подалося.
— Подвійне.
Олена підвелася.
— Там ще щось є?
Захар обережно підчепив тонку дерев'яну пластину.
Під нею лежав старий конверт.
На ньому було написано від руки:
«Олені та Максиму. Відкрити, якщо я не встигну розповісти сам».
Олена завмерла.
Максим зблід.
— Це почерк тата, — прошепотіла вона.
Максим підійшов ближче.
— Так.
Захар не торкався конверта.
— Це адресовано вам.
Олена простягнула руку, але зупинилася.
— Я...
Максим подивився на сестру.
— Відкривай.
— А якщо там...
— Ми вже зайшли надто далеко.
Олена повільно кивнула.