Глава 26

За десять хвилин вони знову стояли перед дверима кабінету Андрія Коваленка.

Захар відчинив їх і пропустив усіх усередину.

Олена зайшла останньою.

Її погляд одразу зупинився на книжковій шафі.

За нею ховалися металеві дверцята.

Тепер усі знали, що саме там може знаходитися.

— Ніхто нічого не чіпає, — сказав Захар.

Юрій скептично подивився на нього.

— Це ти зараз кому?

— Усім.

Зоряна тихо усміхнулася.

— Особливо собі?

— Особливо собі.

Максим підійшов до шафи.

— Відсуваємо?

Захар кивнув.

Вони з Юрієм обережно відсунули її від стіни.

Металеві дверцята знову опинилися перед ними.

На них залишався вирізаний символ.

Зоряна відчула знайомий холод.

Цього разу він був слабшим.

Але був.

— Він тут, — сказала вона.

Олена здригнулася.

— Той чоловік?

— Не знаю.

Зоряна зробила крок ближче.

— Але щось залишилося.

Захар дістав ключ.

Покрутив його в пальцях.

— Перевіримо?

Зоряна подивилася на нього.

— Якщо відкриємо, дороги назад уже не буде.

— Знаю.

— І якщо Андрій справді намагався щось приховати...

— Дізнаємося, що саме.

Юрій зітхнув.

— Чудово. Мене ніхто не запитав, чи я хочу дізнаватися.

— Ти міг не їхати, — нагадав Захар.

— І пропустити найцікавіше?

— Так і думав.

Захар вставив ключ у замок.

Цього разу нічого не сталося.

Не було ні холоду, ні темряви, ні дивних звуків.

Ключ легко повернувся.

Клац.

Замок відкрився.

Олена затримала подих.

Захар поклав руку на ручку.

— Готові?

Максим кивнув.

Юрій теж.

Зоряна мовчала.

— Зоряно?

— Відкривай.

Металеві дверцята повільно відчинилися.

За ними виявилася невелика ніша.

Усередині стояли три дерев'яні коробки.

Одна була старою, вкрита пилом.

Друга виглядала значно новішою.

А третя була зовсім маленькою.

Олена підійшла ближче.

— Я ніколи цього не бачила.

Захар узяв першу коробку.

Вона виявилася порожньою.

У другій лежали документи.

Юрій одразу почав їх переглядати.

— Тут якісь копії.

— Чого? — запитав Максим.

— Свідоцтва. Витяги. Старі протоколи.

Захар забрав один аркуш.

— Це справи про смерті.

— Усі?

— Ні. Лише деякі.

Зоряна подивилася на третю коробку.

— А ця?

Вона була замкнена.

На кришці також був символ.

Але інший.

Не той, який вони бачили раніше.

Зоряна відчула різкий біль у скронях.

Вона відступила.

— Не чіпай.

Захар одразу прибрав руку.

— Що ти бачиш?

— Нічого.

— Зоряно.

Вона заплющила очі.

Перед нею промайнула кімната.

Та сама.

Але зовсім інша.

Світло.

Андрій стояв біля столу.

У руках тримав третю коробку.

Поруч був Сергій.

— Ти повинен забути про це, — говорив Андрій.

— Уже пізно.

— Якщо він дізнається...

— Він уже знає.

Видіння змінилося.

Сергій стояв один.

Відкривав коробку.

Всередині лежала фотографія.

На ній — молода Ірина.

Позаду неї стояв той самий чоловік.

Без тіні.

Зоряна різко розплющила очі.

— Що сталося? — запитав Захар.

Вона важко дихала.

— Там фотографія.

— У коробці?

Зоряна кивнула.

— Ірина.

Олена зблідла.

— Моя мама?

— Так.

— Ти бачила її?

— У видінні.

Максим підійшов ближче.

— А Сергій?

Зоряна подивилася на нього.

— Він знав про цю коробку.

Олена прикрила рот рукою.

— Він відкривав її?

— Так.

Захар нахилився до замка.

— Тоді відкриємо.

— Обережно, — попередила Зоряна.

— Буду.

Він дістав із кишені тонкий інструмент.

— Ключа немає?

Олена похитала головою.

— Я не знаю.

Юрій продовжив переглядати документи.

Раптом він зупинився.

— Захаре.

— Що?

Юрій простягнув йому аркуш.

— Тут є ім'я.

Захар прочитав.

Його обличчя змінилося.

— Це неможливо.

— Що там? — запитав Максим.

Захар не відповів.

Олена вихопила документ із його рук.

Прочитала.

Її пальці затремтіли.

— Ні...

— Що там? — повторив Максим.

Олена підняла очі.

— Це протокол смерті Ірини.

Усі замовкли.

— Але ми його вже бачили, — сказав Юрій.

— Ні, — заперечив Захар.

Він забрав документ.

— Цей протокол датований раніше.

— Наскільки?

Захар подивився на дату.

— За три дні до її смерті.

Олена зблідла.

— Що?

— Тут уже зазначено дату смерті.

Юрій нахилився ближче.

— Тобто документ склали до того, як вона померла?

— Схоже на це.

Максим похитав головою.

— Це неможливо.

Зоряна дивилася на папір.

— Можливо.

Усі повернулися до неї.

— Якщо хтось знав, що вона помре.

Захар стиснув документ.

— Тоді це вже не просто старе нерозкриття.

— Це планування, — тихо сказала Зоряна.

Олена відступила.

— Хто міг це зробити?

Ніхто не відповів.

Раптом із третьої коробки почувся тихий звук.

Клац.

Замок сам відкрився.

Зоряна різко повернула голову.

— Ніхто не рухається.

Кришка коробки повільно піднялася сама.

Всередині лежала одна фотографія.

Захар обережно нахилився.

На знімку була Ірина.

Молода.

Усміхнена.

Вона стояла біля будинку.

А позаду неї — той самий чоловік.

Зоряна відчула, як по спині пробіг холод.

Але цього разу було дещо інше.

На фотографії чоловік дивився не на Ірину.

Він дивився просто в об'єктив.

Наче знав, що колись хтось знайде цей знімок.

Захар перевернув фотографію.

На звороті був напис.

Почерк Андрія.

«Я помилився.

Він не стежив за Іриною.