Глава 25

«Він уже знає, що ви знайшли ключ».
Остання літера повільно проступила на папері.
Після цього чорнило перестало рухатися.
У кімнаті запала тиша.
Ніхто не помітив цього одразу.
Захар уже стояв біля дверей, коли Альбіна раптом озирнулася на стіл.
— Зачекайте.
Усі повернулися.
Дівчина підійшла до аркуша.
— Тут щось змінилося.
Олена нахилилася над столом.
— Що?
Альбіна показала на напис.
— Його не було.
Захар швидко підійшов.
Поглянув на папір.
— Юрію.
Той узяв аркуш.
— Чорнило свіже.
— Точно?
— Так. Ще не висохло.
Максим насупився.
— Але ніхто нічого не писав.
Зоряна мовчала.
Вона дивилася не на напис.
На двері кабінету.

Там було холодніше.
— Він тут.
Захар одразу повернувся.
— Хто?
— Не знаю.
Зоряна повільно озирнулася.
— Але він знає про ключ.
Олена притиснула руки до грудей.
— Той чоловік?
Зоряна кивнула.
— Можливо.
Юрій поклав аркуш на стіл.
— Тоді, може, не варто їхати?
— Навпаки, — відповів Захар.
— Захаре...

— Якщо хтось знає, що ми знайшли ключ, залишати його тут небезпечно.
Максим подивився на нього.
— А якщо він чекає саме цього?
Захар замовк.
Ця думка явно не сподобалася йому.
— Тоді ми не будемо робити те, чого він очікує.
Зоряна подивилася на ключ у його руці.
— Можливо, він не хоче, щоб ми відкривали сховок.
— Це ми вже знаємо.
— Ні.
Вона похитала головою.
— Я думаю, він хоче, щоб ми відкрили його.

Юрій насупився.
— Чому?
— Бо інакше навіщо було залишати нам стільки підказок?
Захар задумався.
— Справді.
Олена тихо сказала:
— А якщо все це пастка?
— Саме це й треба з'ясувати, — відповів Захар.
Він поклав ключ на стіл.
— Ми не будемо поспішати.
Зоряна здивовано подивилася на нього.
— Ти ж хотів їхати.
— Хотів.
Захар узяв аркуш.
— Але тепер у нас є причина спочатку перевірити квартиру.
Максим кивнув.
— Я допоможу.
Вони почали оглядати кімнати.
Нічого незвичного не було.
Вікна зачинені.
Двері замкнені.
Жодних слідів проникнення.
Юрій перевірив коридор.
— Ніхто не заходив.
— Ти впевнений? — запитала Олена.
— Наскільки це можливо перевірити.
Зоряна стояла біля вікна.
Її погляд був спрямований на темну вулицю.
— Він був тут.

— Ти знову це відчуваєш? — запитав Захар.
— Так.
— Де?
Вона повільно повернулася.
— Не знаю.
Погляд Зоряни зупинився на дзеркалі біля входу.
У ньому відбивалася кімната.
Олена.
Максим.
Альбіна.
Юрій.
Захар.
Вона.
Шестеро.

Зоряна зробила крок ближче.
— Подивіться.
Юрій підійшов.
— Що?
— Дзеркало.
Він подивився на відображення.
Нічого.
— І?
Зоряна не відповіла.
Вона дивилася на підлогу.
Під ногами всіх були тіні.
Але біля вхідних дверей...
Там лежала ще одна.
Юрій зблід.
— Захаре...

Слідчий підійшов ближче.
— Що?
— Подивись на підлогу.
Захар опустив погляд.
Темна тінь простягалася від дверей у кімнату.
Але біля дверей ніхто не стояв.
Альбіна відступила.
— Мамо...
Олена притиснула доньку до себе.
Зоряна повільно наблизилася до тіні.
— Не рухайся, — сказав Захар.
— Я хочу перевірити.
Вона простягнула руку.
Щойно пальці наблизилися до темної плями, тінь зникла.

Зоряна різко відсмикнула руку.
— Він пішов.
Максим видихнув.
— Або це вже занадто.
Захар подивився на нього.
— Що саме?
— Усе це.
Максим потер обличчя.
— Я все життя вважав батька диваком. Потім помер Сергій. Потім ми знаходимо його записи, записи Андрія, фотографії якогось чоловіка, який не старіє...
Він замовк.
— А тепер у нашій квартирі з'являються тіні.
Олена тихо сказала:
— Я теж хотіла б, щоб це виявилося помилкою.
Зоряна подивилася на неї.

— Але не виявиться.
Олена зустріла її погляд.
— Чому?
— Бо я вже бачила його.
У кімнаті стало тихо.
— І він боїться, — додала Зоряна.
Захар насупився.
— Хто?
— Той чоловік.
— Чого?
Зоряна подивилася на ключ.
— Що ми дізнаємося правду.
Захар кілька секунд мовчав.
Потім узяв ключ.

— Тоді час їхати.
Вони знову рушили до дверей.
Альбіна підійшла до матері.
— Мам, ти справді хочеш це зробити?
Олена подивилася на неї.
— Ні.
— Тоді навіщо?
— Бо я все життя тікала від того, чого не розуміла.
Вона взяла доньку за руку.
— Більше не хочу.
Максим відчинив двері.
Першим вийшов Захар.
За ним Юрій.
Олена й Альбіна попрямували слідом.

Зоряна затрималася на кілька секунд.
Вона ще раз подивилася на кімнату.
На стіл.
На порожнє місце, де лежав аркуш.
І раптом почула голос.
Цього разу зовсім поруч.
— Не довіряй йому.
Зоряна завмерла.
— Кому?
Відповіді не було.
Вона вийшла в коридор і зачинила двері.
— Все добре? — запитав Захар.
Зоряна подивилася на нього.
Кілька секунд вагалася.
— Так.
Але це була неправда.

Вона не знала, кого саме щойно почув її слух.
Андрія?
Чоловіка без тіні?
Чи когось третього?
Коли вони спустилися сходами, ніхто не помітив, що на верхньому поверсі, за прочиненими дверима квартири Дубенків, на мить з'явилася темна постать.
Вона стояла нерухомо.
А потім тихо сказала:
— Вони вже близько.
І зникла.