Глава 24

За двадцять хвилин Захар і Юрій уже зупинилися біля будинку Дубенків.
У вікнах горіло світло.
— Схоже, всі вдома, — сказав Юрій.
— Це добре.
Захар вийшов із автомобіля.
Юрій зачинив дверцята й наздогнав його.
— Ти справді думаєш, що другий ключ існує?
— Поки не побачимо — не знаю.
— А якщо Олена помилилася?
— Тоді шукатимемо інший спосіб.
Вони піднялися до квартири.
Двері відчинив Максим.

— Заходьте.
Він виглядав напруженим.
— Олена чекає вас.
— Альбіна?
— У своїй кімнаті.
Захар кивнув.
У вітальні Олена стояла біля вікна.
— Дякую, що приїхали.
— Ви казали, що знаєте, де може бути ключ.
— Можливо.
Юрій подивився на неї.
— Що означає «можливо»?
— Сергій ніколи не говорив мені прямо про нього. Але після його смерті я знайшла одну річ.
— Яку?
Олена підійшла до шафи.
— Його старий портфель.
Вона дістала з верхньої полиці невелику темну сумку.
Поставила її на стіл.
— Я не відкривала його багато років.
Максим насупився.
— Чому?
— Не могла.
— Що там?
Олена провела рукою по потертій шкірі.
— Його робочі речі. Документи. Записник. Кілька фотографій.
Захар подивився на портфель.

— А про ключ ви згадали саме зараз?
Олена кивнула.
— Учора, коли батько сказав через Зоряну, що Сергій не повинен був померти, я згадала одну розмову.
— Яку?
— Сергій сказав мені: «Якщо зі мною щось станеться, не викидай старі речі. Там може залишитися відповідь».
Юрій переглянувся із Захаром.
— І ви вирішили, що він говорив саме про цей портфель?
— Я не знаю.
Олена відкрила застібку.
Усередині лежали папки, блокнот, старий фотоапарат і кілька конвертів.
Максим підійшов ближче.
— Я навіть не знав, що він це зберігав.
Олена дістала невеликий чорний блокнот.
— Це його почерк.
Захар узяв блокнот, але не відкривав.
— Можна?
Олена кивнула.
Він перегорнув кілька сторінок.
Переважно короткі записи: дати, адреси, номери телефонів.
Юрій нахилився ближче.
— Зачекай.
— Що?
Юрій показав на один із записів.
Там було написано:
«Коваленко. 14 жовтня. Старий парк.»
Олена зблідла.
— Це прізвище мого батька.
Захар перегорнув сторінку.
Нижче стояла ще одна дата.
«Зустріч перенесена. Він знає, що я стежу.»
— Хто «він»? — прошепотіла Олена.
Ніхто не відповів.
Захар перегорнув ще кілька сторінок.
Раптом між ними випав маленький аркуш.
Він підняв його.
На папері був намальований символ.
Той самий.
— Боже... — Олена прикрила рот долонею.
Максим забрав у неї аркуш.
— Сергій знав про цей  знак?
— Схоже на те, — сказав Захар.
Юрій дивився на блокнот.
— Тоді він теж проводив власне розслідування.
— Але чому він нічого мені не розповів? — прошепотіла Олена.
— Можливо, хотів захистити вас, — припустила Зоряна.
Усі повернулися.
Вона стояла біля дверей.
— Зоряно, — здивувався Захар. — Ти коли приїхала?
— П'ять хвилин тому.
Всеволод залишився в машині.
Зоряна підійшла до столу.
Погляд одразу зупинився аркуші із символом.
Вона відчула знайомий холод.
— Він був тут.
— Хто? — запитав Максим.
Зоряна не відразу відповіла.
— Той чоловік із фотографій.
У кімнаті запала тиша.
— Звідки ти знаєш? — запитав Юрій.
— Не знаю. Просто відчуваю.
Захар подивився на неї.
— Щось ще?
Зоряна заплющила очі.
На мить перед нею промайнуло чуже видіння.
Сергій.

Він стояв у цьому самому кабінеті.
У руках тримав маленький металевий предмет.
Потім почувся голос.
— Ти не повинен був це знаходити.
Сергій різко обернувся.
Темна постать стояла біля дверей.
Зоряна розплющила очі.
Вона важко вдихнула.
— Зоряно? — Захар торкнувся її плеча.
— Я бачила Сергія.
Олена підійшла ближче.
— Що з ним?
— Він був тут.
— Коли?

— Не знаю. Але він тримав ключ.
Захар одразу подивився на портфель.
— Тут?
Зоряна кивнула.
— Він шукав щось.
— Що саме?
— Сховок.
Максим стиснув щелепи.
— Тобто він знав про дверцята?
— Схоже на те.
Олена заплющила очі.
— Чому він мені нічого не сказав?
Захар обережно поклав блокнот на стіл.
— Можливо, тому що боявся.

— Кого?
Зоряна подивилася на темне вікно.
— Того, хто не залишає тіні.
Усі замовкли.
Раптом Альбіна з'явилася у дверях.
— Мамо?
Олена повернулася.
— Що ти робиш тут?
— Я почула розмову.
Вона подивилася на фотографії.
— Це той чоловік?
Захар підняв погляд.
— Який?

Альбіна показала на одну зі старих фотографій.
— Цей.
Юрій здивувався.
— Ти його знаєш?
Дівчина похитала головою.
— Ні.
— Тоді чому впізнала?
Альбіна на мить замислилася.
— Я бачила його.
Олена зблідла.
— Де?
— У день, коли помер тато.

Максим різко повернувся до племінниці.
— Що?
Альбіна опустила очі.
— Мені було одинадцять. Я стояла біля вікна.
— Альбіно, ти ніколи цього не розповідала.
— Я боялася.
Захар зробив крок до неї.
— Що саме ти бачила?
— Чоловіка біля будинку.
— Цього?
Альбіна кивнула.
— Він стояв навпроти.
— Ти бачила його обличчя?
— Так.
Вона подивилася на фотографію.

— Це він.
Захар і Юрій переглянулися.
— Ти впевнена?
— Так.
Зоряна відчула холод.
— А тінь?
Альбіна насупилася.
— Що?
— Він відкидав тінь?
Дівчина задумалася.
— Не знаю.
Потім раптом підняла очі.
— Але пам'ятаю дещо інше.
— Що?
— Коли він пішов, на снігу не залишилося слідів.
Ніхто не промовив жодного слова.
Захар повільно видихнув.
— Добре.
Він повернувся до портфеля.
— Тепер знайдемо ключ.
Олена почала перебирати речі.
Папки.
Конверти.
Фотографії.
Нічого.
Юрій відкрив маленьку бічну кишеню.
— Тут щось є.
Він витягнув вузький шкіряний футляр.