Глава 23

Захар уже втретє розглядав три фотографії, розкладені перед ним на столі.

Різні роки.

Різні місця.

Різні люди навколо.

І один чоловік, який не змінювався.

На найстарішому знімку він стояв трохи осторонь від натовпу. На другому — біля дерева. На третьому — неподалік старого паркану.

Захар узяв фотографії й підвівся.

— Куди ти? — запитав Юрій.

— До Олександра.

— Думаєш, він знайде пояснення?

— Сподіваюся.

Зоряна, яка сиділа навпроти, схрестила руки на грудях.

— А якщо не знайде?

Захар подивився на неї.

— Тоді шукатимемо далі.

— Ти навіть не допускаєш, що Андрій мав рацію?

— Допускаю різні варіанти. Але фотографія — це доказ лише тоді, коли ми впевнені, що з нею ніхто нічого не робив.

— Сорок три роки тому?

— Фотографію могли змінити й пізніше.

Юрій усміхнувся.

— Іноді мені здається, що навіть якби привид сів навпроти тебе й назвав своє ім'я, ти попросив би в нього паспорт.

— Бажано.

Зоряна засміялася.

— І свідоцтво про смерть?

— Це вже було б корисніше.

Захар забрав фотографії й вийшов.

Олександр саме працював за комп'ютером, коли Захар поклав перед ним прозорий пакет зі знімками.

— Ще робота?

— Термінова.

— У тебе вся робота термінова.

— Ця особливо.

Олександр надягнув рукавички й дістав першу фотографію.

— Що шукаємо?

— Спочатку скажи, чи могли ці знімки змінювати.

— Монтаж?

— Або будь-яке інше втручання.

Криміналіст уважніше придивився.

— Старі.

— Найстарішій понад сорок років.

Олександр підняв брови.

— І що там такого цікавого?

Захар показав на чоловіка.

— Він є на всіх трьох.

Олександр по черзі переглянув фотографії.

— Схожий.

— Мені потрібне не «схожий».

— Тоді дай мені час.

— Скільки?

— Кілька годин. І не стій над душею.

— Зателефонуєш.

— Обов'язково.

Захар уже збирався виходити, коли Олександр знову глянув на один зі знімків.

— Дивно.

— Що?

— Нічого. Спочатку перевірю.

— Олександре.

— Захаре, іди працювати.

Слідчий невдоволено подивився на нього, але сперечатися не став.

Коли він повернувся до кабінету, Юрій і Зоряна вже розклали на столі записи Андрія.

— Без мене почали?

— Ти довго, — відповів Юрій.

— П'ятнадцять хвилин.

— Для розслідування це ціла вічність.

Захар сів.

— Що знайшли?

Зоряна підсунула йому один із записників.

— Подивись на дати.

На сторінці було виписано кілька випадків.

Імена.

Місця.

Дати смерті.

Поруч із деякими Андрій залишив короткі примітки.

«Бачив його за три дні до смерті».

Наступний запис:

«Знову з'явився неподалік».

Ще один:

«Свідок згадує незнайомого чоловіка».

Захар насупився.

— Андрій вважав, що цей чоловік пов'язаний із жертвами.

— Схоже на те, — відповів Юрій.

— Але він був не біля кожної смерті, — додала Зоряна.

Юрій перегорнув кілька сторінок.

— Принаймні Андрій не бачив його щоразу.

Захар узяв записник.

— Це важливо.

— Чому? — запитала Зоряна.

— Бо якщо Андрій намагався довести, що одна людина причетна до всіх смертей, відсутність її біля частини жертв руйнувала його версію.

— Або він просто не завжди знаходив докази її присутності, — зауважив Юрій.

— Саме так. Поки що можливі обидва варіанти.

Зоряна перегорнула ще одну сторінку.

Раптом зупинилася.

— Ірина.

Юрій нахилився ближче.

Угорі сторінки стояло ім'я:

Ірина Коваленко.

Нижче Андрій написав значно більше, ніж біля інших випадків.

Захар почав читати.

— «Я бачив його за чотири дні до смерті Ірини. Він стояв через дорогу й дивився на неї».

Зоряна відчула неприємний холод.

— Андрій знав його тоді?

— Ні, — відповів Юрій. — Далі написано, що він спочатку не звернув особливої уваги.

Захар продовжив:

— «Я вирішив, що це випадковий перехожий. Тепер розумію, що помилився».

На наступній сторінці був вклеєний газетний некролог.

Поряд — фотографія Ірини.

Зоряна довго дивилася на усміхнену жінку.

— Виходить, Андрій почав усе це як історик?

Юрій похитав головою.

— Схоже, ні.

Він перегорнув сторінку.

— Спочатку він просто намагався зрозуміти, чому померла його дружина.

У кімнаті стало тихо.

Зоряна знову подивилася на записи.

Раптом усі ці папери перестали здаватися їй лише матеріалами старого дослідження.

Колись за ними стояв чоловік, який утратив кохану людину й відчайдушно шукав відповідь.

— А офіційна причина смерті Ірини? — запитала вона.

Захар знайшов потрібний аркуш.

— Її смерть не вважали насильницькою.

— Тобто справу про вбивство не відкривали?

— Ні.

— А Андрій був переконаний, що вона не просто померла.

— Саме так.

Юрій задумливо постукав пальцями по столу.

— Може, тому його й не слухали. Для інших це виглядало як горе чоловіка, який не зміг прийняти смерть дружини.

— Цілком можливо, — відповів Захар.

Зоряна тихо сказала:

— А якщо він мав рацію?

Ніхто не відповів.

Вони продовжили читати.

Після смерті Ірини записи Андрія ставали дедалі докладнішими.

Спочатку він шукав інформацію про незнайомця.

Потім почав перевіряти старі смерті.

Згодом знайшов перші фотографії.

Ще пізніше — символ.

— Ось, — сказав Юрій. — Перший запис про знак.

Захар прочитав дату.

— Через два роки після смерті Ірини.

Під малюнком Андрій залишив примітку:

«Не знаю, що він означає. Але бачив його вже на трьох місцях.»

Зоряна провела пальцем поруч із символом, не торкаючись паперу.

— Той самий.

— Так, — відповів Захар.