Глава 22

Зоряна різко озирнулася.

Позаду нікого не було.

Вона знову подивилася у вікно.

Тепер у темному склі відбивалися лише шестеро людей.

— Зоряно? — покликав Юрій. — Що сталося?

Вона не відповіла одразу.

Підійшла ближче до вікна й уважно вдивилася у відображення.

Нічого.

— Тут хтось був.

Максим оглянув кімнату.

— Де?

— У відображенні.

Захар насупився.

— Ти бачила Андрія?

— Ні.

— Тоді кого?

Зоряна повільно похитала головою.

— Не знаю. Нас було семеро.

Альбіна машинально перерахувала присутніх поглядом.

— Але нас шестеро.

— Саме тому я й кажу.

Олена міцніше обійняла себе руками.

— Як він виглядав?

— Я не встигла роздивитися. Просто темний силует. Стояв позаду нас.

— Можливо, тобі здалося? — обережно припустив Максим.

Ще кілька годин тому в його голосі прозвучала б упевнена недовіра.

Тепер — лише надія.

Зоряна подивилася на нього.

— Можливо.

Захар підійшов до вікна.

Визирнув надвір.

Потім оглянув кімнату.

— З вулиці тут ніхто не міг відбитися?

Юрій похитав головою.

— На такій висоті? Навряд чи.

— Світло від автомобіля? Людина в сусідньому будинку?

— Я не знаю, що це було, — перебила їх Зоряна. — Я лише кажу, що бачила.

Захар кивнув.

— Добре.

Він подивився на металеві дверцята за відсунутою шафою.

— На сьогодні досить.

Максим здивувався.

— І все? Ми залишимо це закритим?

— Так.

— Але там можуть бути відповіді.

— Можуть. А ще ми щойно отримали попередження цього не відкривати.

— Від привида, — нагадав Максим.

— Ви пів години тому не вірили навіть у можливість його існування.

Максим замовк.

— Завтра повернемося, — продовжив Захар. — Удень. І спочатку переглянемо те, що вже маємо.

Олена швидко кивнула.

— Я згодна.

Альбіна взяла матір за руку.

— Мам, я не хочу, щоб ми сьогодні залишалися самі.

— Я залишуся, — одразу сказав Максим.

Олена подивилася на брата.

— Тобі не обов'язково.

— Обов'язково.

— Максиме...

— Навіть не сперечайся. Я сьогодні нікуди не поїду.

Альбіна помітно заспокоїлася.

— Дякую, дядьку.

Максим усміхнувся племінниці.

— Для чого ще потрібні дядьки?

Коли Зоряна вийшла з під'їзду, автомобіль Всеволода стояв там само.

Вона відчинила дверцята й сіла поруч.

Всеволод одразу повернувся до неї.

— Ти бліда.

— Дякую.

— Це не комплімент.

Вона пристебнула пасок.

— Я знаю.

— Що сталося?

Зоряна кілька секунд мовчала.

— Я бачила привида Андрія Коваленка.

Всеволод завмер.

— Того історика?

— Так.

— Він щось сказав?

— Просив не відкривати сховок, який ми знайшли за книжковою шафою.

— І ви його відкрили?

— Ні.

Всеволод полегшено видихнув.

— Хоч раз Захар вирішив не лізти туди, куди його просили не лізти.

Зоряна усміхнулася.

— Ти несправедливий до нього.

— Можливо.

Він завів двигун.

— Але це ще не все, правда?

Усмішка зникла з її обличчя.

— Не все.

Всеволод зачекав.

— Андрій сказав, що Сергій не повинен був померти.

— Чоловік Олени?

— Так. А потім сказав: «Я винен».

— У його смерті?

— Ми не знаємо. Захар теж сказав не робити таких висновків.

— Тут я з ним погоджуюся.

Зоряна повернула голову до Всеволода.

— Ти щойно погодився із Захаром?

— Не звикай.

Вона тихо засміялася.

Але майже одразу стала серйозною.

— А потім я знайшла записку.

— Яку?

— Андрій написав: «Якщо я помру — шукайте того, хто не залишає тіні».

Всеволод повільно рушив із місця.

— Це метафора?

— Не знаю.

— Зоряно...

— І ще я бачила когось у відображенні.

Автомобіль зупинився перед світлофором.

Всеволод повернувся до неї.

— Кого?

— Не знаю. Нас у кімнаті було шестеро. А у вікні я побачила сім відображень.

Він більше не усміхався.

— Ти впевнена?

— Так.

Загорілося зелене світло.

Всеволод рушив далі.

— Мені дедалі менше подобається це розслідування.

— Мені теж.

— Але ти все одно продовжиш допомагати Захару.

Зоряна подивилася у вікно.

— Якщо я можу допомогти зупинити нові смерті — так.

Всеволод нічого не відповів.

Лише міцніше стиснув кермо.

Наступного ранку Захар розклав на столі фотографії матеріалів Андрія.

Юрій поставив поруч дві чашки кави.

— Я сьогодні заслужив дві.

— Одна моя.

— Тоді ти зіпсував мені ранок.

У двері постукали.

Зайшла Зоряна.

— Доброго ранку.

Юрій підсунув до неї другу чашку.

— Кава?

— Дякую, але ні.

— Чудово. Тоді все-таки дві мої.

Захар навіть не підняв голови.

— Якщо після другої почнеш говорити ще більше, я її конфіскую.

— Ти не маєш права.

— Я слідчий.

— І що?

Зоряна усміхнулася.

Після вчорашнього вечора кілька секунд звичайної розмови були майже необхідними.

Вона підійшла до столу.

— Щось знайшли?

— Поки переглядаємо фотографії, — відповів Захар.

На столі лежали десятки знімків.

Деякі були зовсім старими — пожовклими, із заломленими краями.

Інші зробили значно пізніше.

Зоряна взяла одну фотографію.

— Це де?

Юрій зазирнув у записи.

— Старий парк. Знімок зроблений приблизно двадцять років тому.

На фотографії стояли кілька людей.

Позаду виднілися дерева.

— Тут була смерть? — запитала Зоряна.

— За два дні до того знайшли тіло жінки, — відповів Захар. — Причину смерті точно не встановили.

Зоряна поклала фотографію.

Юрій тим часом узяв іншу.

Раптом насупився.

— Зачекайте.

— Що? — запитав Захар.

Юрій поклав дві фотографії поруч.

— Подивіться.