Глава 21

— Тому що хтось щойно попросив мене їх не відкривати.

У кабінеті запала тиша.

Захар першим перевів погляд із Зоряни на металеві дверцята.

— Хтось?

— Я чула голос.

Олена зблідла.

— Чий?

Зоряна похитала головою.

— Не знаю. Чоловічий.

Максим зробив крок ближче.

— Ти хочеш сказати, що тут хтось є?

— Я не бачу його. Поки що.

— Поки що? — перепитав він.

Захар підняв руку.

— Максиме, зачекайте.

— Ні, це ви зачекайте. Спочатку ви приходите й розпитуєте про мого батька. Потім моя сестра серед ночі лізе в його записи, чує кроки у квартирі, а тепер ця дівчина каже, що тут із нею хтось розмовляє.

— Я розумію, як це звучить, — спокійно відповіла Зоряна.

— Сумніваюся.

— Максиме, досить, — тихо сказала Олена.

Він подивився на сестру.

— Я просто хочу зрозуміти, що відбувається.

— Я теж.

Альбіна досі стояла біля дверей кабінету.

— Може, справді не треба це відкривати?

Захар присів біля металевих дверцят, але не торкнувся їх.

— Спочатку знайдемо ключ.

— Якщо він узагалі є, — зауважив Юрій.

Олена задумалася.

— У тата було багато ключів.

— Де вони зараз? — запитав Захар.

— Частина залишилася тут.

Вона підійшла до письмового столу й відкрила нижню шухляду.

Дістала невелику дерев'яну коробку.

Всередині лежало кілька ключів різного розміру.

Олена перебирала їх один за одним.

— Я ніколи не знала, від чого половина з них.

Юрій узяв один маленький ключ.

— Цей може підійти.

Зоряна раптом відчула різкий холод.

— Ні.

Юрій завмер.

— Що?

— Не цей.

— Звідки ти знаєш?

Вона й сама не могла відповісти.

Погляд ковзнув по коробці.

Серед звичайних ключів лежав один старий, потемнілий від часу.

Щойно Зоряна подивилася на нього, перед очима промайнуло видіння.

Чоловіча рука.

Той самий ключ.

Металеві дверцята.

Потім — темрява.

Зоряна похитнулася.

Юрій встиг підтримати її за лікоть.

— Зоряно!

— Усе добре.

— Не схоже.

Вона глибоко вдихнула.

— Оцей.

Зоряна показала на старий ключ.

Олена взяла його.

— Ти впевнена?

— Ні. Але саме його я щойно бачила.

Максим мовчки спостерігав за нею. Недовіра з його обличчя не зникла, проте тепер до неї додалася тривога.

Захар узяв ключ.

— Спробуємо?

— Ти чув, що вона сказала? — запитав Юрій. — Нас попередили не відкривати.

— Саме тому я хочу знати, що там.

— Захаре...

— Ми не знаємо, хто її попередив. І не знаємо, чи варто цьому комусь довіряти.

Зоряна змушена була погодитися.

— Він має рацію.

Юрій здивовано поглянув на неї.

— Серйозно?

— Якщо це привид, сам факт, що він помер, не робить його добрим.

Захар коротко кивнув.

— Нарешті ми в чомусь погодилися.

— Не звикай.

Попри напругу, Юрій ледь усміхнувся.

Захар вставив ключ у замок.

Він підійшов.

Але щойно слідчий спробував його повернути, у кабінеті різко зачинилися двері.

Альбіна скрикнула.

Максим кинувся до дверей і смикнув ручку.

— Зачинено.

— Відійди, — сказав Юрій.

Він спробував відчинити їх сам.

Марно.

Олена притиснула доньку до себе.

— Що відбувається?

Температура в кімнаті стрімко падала.

Зоряна бачила, як темний серпанок повзе вздовж стін.

— Не рухайтеся.

— Чому? — прошепотіла Альбіна.

Зоряна не відповіла.

Біля письмового столу поступово проступав людський силует.

Спочатку майже прозорий.

Потім дедалі чіткіший.

Чоловік.

Сиве волосся.

Втомлене обличчя.

Він дивився просто на неї.

Олена раптом схлипнула.

— Тату?..

Зоряна повернулася до неї.

— Ви його бачите?

— Ні.

Олена прикрила рот долонею.

— Але... я відчула.

Привид не дивився на доньку.

Його погляд залишався прикутим до Зоряни.

— Ви Андрій Коваленко? — запитала вона.

Ніхто інший не почув відповіді.

Так.

Зоряна затамувала подих.

— Це ви сказали не відкривати?

Так.

— Чому?

Силует здригнувся.

На мить його обличчя спотворилося, наче щось заважало йому говорити.

Вони відчують.

— Хто?

Привид подивився на металеві дверцята.

Ті, кого я шукав.

— Що там?

Відповіді не було.

— Андрію, що ви сховали?

Привид раптом повернув голову до Олени.

У його погляді з'явився біль.

Я хотів захистити її.

Зоряна подивилася на Олену.

— Він говорить про вас.

— Що він каже?

— Що хотів вас захистити.

Олена заплакала.

— Тату...

Максим зблід.

— Запитай його про Сергія.

Олена різко повернулася до брата.

— Максиме!

— Ми все одно повинні дізнатися.

— Не зараз.

Але було пізно.

Привид Андрія почув ім'я.

Його постать затремтіла.

Темний серпанок навколо нього став густішим.

Зоряна відступила.

— Андрію?

Сергій не повинен був померти.

Олена завмерла.

— Що?..

Зоряна не відразу наважилася повторити.

— Він сказав... Сергій не повинен був померти.

Обличчя Олени стало білим.

Максим стиснув кулаки.

— Запитай, хто його вбив.

— Максиме, припини! — вигукнула Олена.

Андрій раптом повернувся до Зоряни.

Цього разу його голос пролунав набагато чіткіше.

Я винен.

Зоряна застигла.

— У чому?

Силует почав зникати.

— Зачекайте!

Не відкривайте сховок.

— Чому?!

Не сьогодні.

— Андрію!

Привид зник.

У ту саму мить двері кабінету самі відчинилися.

Холод почав відступати.

Кілька секунд ніхто не говорив.