Глава 20

Захар поклав телефон до кишені й швидко вийшов із кабінету.
— Що саме сказала Альбіна? — запитав Юрій, наздоганяючи його.
— Що з Оленою відбувається щось дивне. Вона налякана.
— А подробиці?
— По телефону майже нічого. Розберемося на місці.
Вони спустилися до автомобіля. Захар сів за кермо, Юрій — поруч.
Щойно машина виїхала з подвір'я відділку, Захар дістав телефон і швидко набрав повідомлення.
— Кому пишеш? — поцікавився Юрій.
— Зоряні.
— Думаєш, вона знадобиться?
Захар на мить відірвав погляд від екрана.
— Після того, що вона побачила в парку? Так.
Він надіслав адресу й коротке прохання приїхати.

Зоряна саме прибирала зі столу після вечері, коли телефон завібрував.
Вона прочитала повідомлення.
«Зоряно, потрібна твоя допомога. Олена Дубенко. З її батьком пов'язане наше розслідування. Альбіна щойно зателефонувала. З Оленою щось відбувається.»

"А хто така Альбіна?"

"Донька Олени. Їй сімнадцять. Вона зателефонувала мені й сказала, що з матір'ю щось відбувається".

​​​​​​В"Н
Нижче була адреса.
— Щось сталося? — запитав Всеволод.
— Захар.
Вона простягнула йому телефон.
Всеволод прочитав повідомлення й насупився.
— Знову?
— Схоже, це важливо.
— Я відвезу тебе.
— Всеволоде...

— Навіть не починай.
Зоряна ледь усміхнулася.
— Добре.

Біля будинку вже стояв автомобіль Захара.
Всеволод припаркувався неподалік і поглянув на Зоряну.
— Я почекаю тут.
— Не піднімешся?
— Ні. Там Юрій.
Зоряна подивилася на нього.
— Братові довіряєш?
— Повністю.
— А Захару?
Всеволод помовчав.
— Захар хороший слідчий. Але коли справа стосується розслідування, він іноді забуває, що ти не його співробітниця.
Зоряна зітхнула.
— Він не змушує мене.
— Я знаю.

Всеволод узяв її за руку.
— Просто будь обережна.
— Буду.
— Якщо щось станеться — телефонуй. Я поруч.
Зоряна кивнула, вийшла з автомобіля й попрямувала до під'їзду.
Всеволод провів її поглядом.

Двері квартири відчинила Альбіна.
— Ви Зоряна?
— Так.
— Заходьте, будь ласка.
Зоряна переступила поріг.
У вітальні вже були Захар і Юрій.
Поряд із диваном стояв незнайомий чоловік років п'ятдесяти.
— Це Максим Коваленко, — представив його Захар. — Брат Олени.
Максим коротко кивнув.
— А це Зоряна Скляр.
Максим уважно подивився на дівчину.
— Ви теж із поліції?
— Ні.
— Тоді навіщо ви тут?

Захар відповів замість неї:
— Зоряна допомагає нам у цій справі.
— Яким чином?
Зоряна помітила недовіру в його голосі.
— Це складно пояснити.
Максим уже хотів щось відповісти, але з сусідньої кімнати вийшла Олена.
Вона була бліда. Під очима залягли темні кола.
— Мамо, — Альбіна одразу підійшла до неї. — Тобі краще?
— Я ж казала, що зі мною все гаразд.
— Ти весь день сама не своя.

— Я просто не виспалася.
Максим підійшов до сестри.
— Олено, Альбіна не стала б телефонувати мені просто так.
— І не треба було телефонувати.
— Мамо!
Олена подивилася на доньку й пом'якшилася.
— Пробач.
Захар зробив крок уперед.
— Олено, що сталося після нашого візиту?
Жінка мовчала.
— Ви відкривали записи батька? — запитав Юрій.
Олена різко поглянула на нього.
Цього було достатньо.

— Відкривали, — констатував Захар.
— Це не ваша справа.
— Можливо, саме наша.
— Ви прийшли сюди, розворушили минуле, а тепер хочете, щоб я просто віддала вам усе, що залишилося від батька?
Максим насупився.
— Яке ще минуле?
Олена відвернулася.
— Нічого.
— Олено.
— Максиме, будь ласка.
Альбіна тихо промовила:
— Мамо, розкажи їм.
Олена подивилася на доньку.
— Про що? Про те, що я не спала всю ніч?
— Про кабінет дідуся.
У кімнаті запала тиша.
Максим перевів погляд із племінниці на сестру.
— Що сталося в татовому кабінеті?
Олена опустила очі.
— Я відкрила один із його записників.
— І?
— Потім вимкнулося світло.
— Олено, це могло бути звичайне відключення.
— Я теж так подумала.

Вона обхопила себе руками.
— Але я чула кроки в коридорі.
Максим замовк.
— Альбіна спала, — продовжила Олена. — Я перевірила. У квартирі більше нікого не було.
Захар уважно слухав.
— А потім?
— Коли я повернулася до кабінету, записник був відкритий на іншій сторінці.
— Ви впевнені, що самі його там не залишили? — запитав Юрій.
— Впевнена.
— Що було на сторінці?
Олена кілька секунд мовчала.
— Символ.
Захар і Юрій переглянулися.

Зоряна відчула, як усередині все похололо.
— Який символ? — запитала вона.
Олена подивилася на неї.
Захар дістав телефон і показав фотографію знака з альтанки.
Олена зблідла ще більше.
— Цей.
Зоряна підійшла ближче.
— Можна побачити кабінет?
— Навіщо?
— Я не знаю. Але хочу перевірити дещо.
Олена вагалася.
— Будь ласка, — додала Зоряна. — Я нічого не чіпатиму без вашого дозволу.

Нарешті Олена кивнула.
— Ходімо.
Щойно двері кабінету відчинилися, Зоряна зупинилася.
Холод.
Такий самий неприродний холод вона відчувала в альтанці.
— Що? — тихо запитав Захар.
Зоряна підняла руку, просячи його мовчати.
Вона повільно ступила всередину.
Книжкові полиці.
Старий стіл.
Папки.
Фотографії.

На перший погляд — звичайний кабінет людини, яка багато років працювала з історичними матеріалами.
Але Зоряна бачила інше.
Тонкий темний серпанок тягнувся від письмового столу.
— Він тут, — прошепотіла вона.
Олена відсахнулася.
— Хто?
— Не знаю.
Зоряна зробила ще один крок.
Серпанок ставав помітнішим.
Він тягнувся до шухляди.
— Там щось є.
Олена повільно підійшла до столу.
— Записники.
Вона дістала ключ.