Глава 19

У будинку Дубенків панувала тиша.
Олена ще довго не могла заснути. Перед очима знову й знову поставали Захар, Юрій і слова, які вони сказали перед від'їздом.
"Це може врятувати чиєсь життя..."
Вона підвелася з ліжка й тихо вийшла з кімнати.
Будинок спав.
Обережно відчинивши двері кабінету батька, Олена ввімкнула настільну лампу.
М'яке світло освітило знайомий письмовий стіл.
Усе залишилося майже так, як багато років тому.
Вона відкрила шухляду.
Там, як і раніше, лежали товсті записники Андрія Коваленка.

Олена нерішуче простягнула руку.
— Пробач, тату... — ледь чутно прошепотіла вона.
Вона розв'язала стару стрічку й відкрила перший записник.
На внутрішньому боці обкладинки рівним почерком було написано:
«Якщо ти читаєш ці записи, значить, небезпека повернулася.»
Олена завмерла.
Серце забилося швидше.
Вона перегорнула сторінку.
«Ніхто не повірив мені. Але символ існує. І він завжди з'являється перед новими смертями...»
Жінка відчула, як по шкірі пробіг холод.
Саме в цю мить світло кілька разів блимнуло.

Потім згасло.
Кімната занурилася в темряву.
— Чудово... — прошепотіла вона. — Лише зникнення  світла зараз не вистачало.
Вона ввімкнула ліхтарик на телефоні.
Тонкий промінь освітив кімнату.
Усе було на своїх місцях.
Олена вже хотіла зачинити записник, коли почула звук.
Скрип.

Наче хтось повільно пройшов коридором.
Вона різко обернулася.
— Альбіно?
Тиша.
Олена вийшла з кабінету.
Коридор був порожній.
— Альбіно, це ти?
Жодної відповіді.
Вона підійшла до дверей кімнати доньки.
Тихо відчинила.
Альбіна спокійно спала.
Олена полегшено зітхнула.
— Наснилося...
Вона повернулася до кабінету.

І завмерла.
Записник лежав розгорнутим.
Хоча вона точно пам'ятала, що закрила його.
Олена повільно підійшла ближче.
Погляд упав на відкриту сторінку.
Там був намальований той самий символ.
А нижче — лише один рядок.
«Вони вже поруч.»
Руки затремтіли.
Вона швидко зачинила записник і поклала його назад до шухляди.
Замкнула її на ключ.
Після цього майже вибігла з кабінету.
Наступного ранку Альбіна одразу помітила, що мама майже не спала.
— Мам, ти хвора?
— Ні.
— Тоді що сталося?
Олена мовчала.
Потім дістала з кишені візитівку Захара.
— Пам'ятаєш слідчого, який приходив учора?
— Так.
— Якщо... якщо зі мною почне відбуватися щось дивне... одразу зателефонуй йому.
Альбіна здивовано подивилася на матір.
— Мамо, ти мене лякаєш.
Олена спробувала усміхнутися.
— Просто пообіцяй.

— Обіцяю.
— І ще...
Вона трохи помовчала.
— Якщо не зможеш додзвонитися мені, подзвони дядькові Максиму.
— Добре.
Олена мовчки кивнула.
Того ж дня Захар сидів у своєму кабінеті.
Юрій саме переглядав фотографії зі старих справ.
— Думаєш, вона все-таки подзвонить? — запитав він.
— Не знаю.

Захар відклав ручку.
— Але мені не дає спокою її погляд.
— Вона була налякана.
— Саме так.
У цей момент задзвонив телефон.
Обидва чоловіки одночасно подивилися на екран.
Номер був незнайомий.
— Слухаю, — відповів Захар.
У слухавці почувся схвильований дівочий голос.
— Це... Захар Івченко?
— Так.
— Мене звати Альбіна Дубенко...
Захар миттєво випростався.

— Що сталося?
На тому кінці запанувала тиша, а потім тремтячий голос промовив:
— Будь ласка... приїдьте. З мамою щось відбувається...
Захар швидко підвівся.
Юрій уже зрозумів усе без слів.
— Їдемо?
Захар схопив ключі від автомобіля.
— Негайно.
За кілька секунд вони вже вибігли з кабінету.
Телефон Захара все ще був притиснутий до вуха.
— Альбіно, головне — не залишайте маму саму. Ми вже їдемо...

Телефонний дзвінок обірвався.
Захар відчув, як по спині пробіг холод.
Він був упевнений лише в одному.
Архів Андрія Коваленка почав відкривати свої таємниці.