Глава 18

Ранок у відділку почався незвично тихо. Захар сидів за столом, переглядаючи пожовклі папки, які працівники архіву принесли ще напередодні. Поруч Юрій розклав кілька старих газет і уважно звіряв дати.

— Знайшов щось? — запитав Захар, не відриваючи погляду від документів.

— Поки що лише дивні збіги, — відповів Юрій. — Але їх уже забагато, щоб називати випадковістю.

Він підсунув братові одну з газет.

— Подивись. П'ятнадцять років тому знайшли тіло чоловіка на околиці міста. Причину смерті так і не встановили. А ось тут...

Юрій відкрив копію фотографії з місця події.

Захар придивився уважніше.

— Символ...

— Саме він.

Кілька секунд у кабінеті панувала тиша.

— Це не перший випадок, — тихо промовив Захар.

— І не другий, — додав Юрій, перегортаючи ще одну справу. — Ось ще. І ще одна. У різні роки, у різних районах, але символ повторюється.

Захар провів рукою по чолу.

— Чому про це ніхто не говорив?

— Можливо, ніхто не пов'язав ці смерті між собою.

Юрій відклав останню газету.

— Або пов'язав.

— Що маєш на увазі?

Юрій дістав зі справи аркуш із приміткою.

— Дивись. Тут є згадка про історика Андрія Коваленка. Він звертався до поліції, стверджуючи, що подібні випадки вже траплялися раніше.

— І що?

— Його висновки не взяли до уваги.

Захар перечитав кілька рядків.

— Він залишив якісь матеріали?

— У справі цього немає.

Юрій відкрив ноутбук і швидко знайшов інформацію.

— Андрій Коваленко помер кілька років тому.

Захар важко зітхнув.

— Запізнилися...

— Але в нього залишилася донька.

— Олена Дубенко?

— Так. До шлюбу — Коваленко.

Захар підвівся.

— Поїхали.

Будинок, де жила Олена Дубенко, був тихим і доглянутим. Захар натиснув кнопку дзвінка.

За кілька секунд двері відчинила жінка років сорока семи.

— Доброго дня.

— Добрий день. Ви Олена Дубенко?

— Так.

— Я слідчий Захар Івченко. Це мій колега Юрій Сич. Ми хотіли б поговорити про вашого батька, Андрія Коваленка.

Обличчя Олени помітно змінилося.

— Навіщо?

— Ми розслідуємо справу, яка, можливо, пов'язана з його дослідженнями.

Жінка кілька секунд мовчала.

— Коли батько був живий, його ніхто не хотів слухати. Усі вважали його диваком.

— Ми готові вислухати.

Олена похитала головою.

— Уже пізно.

Вона вже хотіла зачинити двері, але Захар спокійно простягнув їй візитівку.

— Якщо передумаєте, зателефонуйте. Це може врятувати чиєсь життя.

Олена мовчки взяла картку.

— Я нічого не обіцяю.

Двері повільно зачинилися.

Захар і Юрій переглянулися.

— Думаєш, подзвонить? — запитав Юрій.

— Не знаю, — відповів Захар. — Але мені здається, що ця історія ще не закінчилася.

Зворотна дорога минула майже без розмов. Захар мовчки дивився у вікно автомобіля, а Юрій час від часу переглядав нотатки, зроблені в архіві.

— Шкода, — нарешті озвався Юрій. — Якщо матеріали її батька справді існують, вони могли б нам дуже допомогти.

— Вона не виглядала байдужою, — відповів Захар. — Швидше… наляканою.

— Думаєш, вона щось приховує?

— Думаю, вона знає більше, ніж сказала.

Коли вони повернулися до відділку, на столі Захара вже лежали нові документи, але думками він був зовсім не тут.

Він ще раз подивився на копію фотографії із загадковим символом.

— Якщо Андрій Коваленко мав рацію, — тихо промовив він, — ми розслідуємо історію, яка почалася задовго до наших перших жертв.

Юрій мовчки кивнув.

— І якщо це так, відповідь може бути лише в його записах.

Тим часом Олена Дубенко стояла біля вікна й дивилася, як автомобіль слідчих зник за поворотом.

Вона ще кілька хвилин не рухалася, стискаючи в руці візитівку Захара.

— Знову все починається... — ледь чутно прошепотіла вона.

Відчинивши двері до кабінету батька, Олена повільно зайшла всередину. У кімнаті все залишилося майже так, як за його життя: книжкові полиці, старий письмовий стіл, акуратно складені папки.

Вона провела пальцями по запиленій обкладинці одного зі зошитів.

«Не відкривай їх, якщо не готова дізнатися правду...»

Саме ці слова Андрій колись сказав їй.

Олена заплющила очі.

— Пробач, тату...

Вона обережно відкрила шухляду столу. Усередині лежало кілька товстих записників, перев'язаних потемнілою стрічкою.

Жінка взяла їх до рук, але розгорнути так і не наважилася.

Поклавши зошити назад, вона ще раз подивилася на візитівку.

— Я ж сказала, що нічого не обіцяю...

Вона вимкнула світло в кабінеті й тихо зачинила двері.

Попереду була ніч, яка мала змінити все.