Глава 17

Ранкове сонце ледве пробивалося крізь густі хмари. Повітря було прохолодним, а вітер час від часу здіймав із землі пожовкле листя.

Автомобіль Захара зупинився біля старих кованих воріт міського кладовища.

Поруч припаркувався Юрій.

Зоряна мовчки вийшла з машини й мимоволі здригнулася. Тутешнє повітря здавалося важчим, ніж будь-де. Наче саме місце зберігало спогади про чиїсь давні таємниці.

— Тобі добре? — тихо запитав Захар.

— Так... Просто тут дуже дивно.

Вони рушили вузькою доріжкою між старими могилами.

Незабаром назустріч їм вийшов літній чоловік у потертій темній куртці.

— Доброго дня, — привітався Захар. — Ми з поліції. Ви доглядач?

— Так. Петро Іванович. Щось трапилося?

Захар дістав із папки фотографію.

— Чи не бачили ви десь на кладовищі такого символу?

Чоловік уважно подивився на знімок.

За мить його обличчя зблідло.

— Де ви це знайшли?..

— На місці одного зі злочинів.

Доглядач ще кілька секунд мовчав.

— Я думав... більше ніколи його не побачу.

Юрій одразу насторожився.

— Ви вже зустрічали цей знак?

— Дуже давно. Більше двадцяти років тому.

Запала тиша.

— Розкажіть усе, що пам'ятаєте, — попросив Захар.

Петро Іванович важко зітхнув.

— Тоді теж почали гинути люди. Усі говорили про нещасні випадки. Але один чоловік був переконаний, що між смертями є зв'язок.

— Хто він?

— Місцевий історик... Андрій Коваленко. Він вивчав старі легенди нашого міста. Казав, що цей символ набагато давніший, ніж здається.

— Де його можна знайти?

— Не знаю. Після тих подій він раптом виїхав. Більше я його не бачив.

Захар переглянувся з Юрієм.

— Перевіримо архіви.

Поки чоловіки розмовляли, Зоряна повільно озиралася довкола.

Раптом її погляд зупинився.

Біля старого склепу стояла літня жінка у світлій довгій сукні.

Вона мовчки дивилася на Зоряну.

Не було ні темного серпанку, ні страху.

Лише сум.

Жінка повільно підняла руку й указала кудись убік.

Зоряна, ніби зачарована, зробила кілька кроків.

— Зоряно! — почувся голос Захара.

Вона не відповіла.

Підійшовши ближче до старого надгробка, дівчина озирнулася.

Жінка зникла.

— Що сталося? — запитав Захар, підійшовши до неї.

— Тут... щойно стояла жінка.

Захар лише мовчки подивився на неї.

Юрій обійшов надгробок із другого боку.

— Захаре!

Слідчий швидко підійшов.

На зворотному боці старого каменя виднівся ледь помітний напис.

Захар обережно прибрав мох рукою.

Літери стали чіткішими.

— «Не будіть того, хто спить...» — тихо прочитав він.

Усі троє мовчали.

Раптом позаду почувся різкий порив вітру.

Старі дерева зашуміли так голосно, ніби хтось невидимий проходив між ними.

Зоряна мимоволі озирнулася.

На мить їй здалося, що далеко між могилами промайнула знайома темна постать.

Коли вона кліпнула, там уже нікого не було.

Вона повільно перевела погляд на напис.

— Мені здається... це лише початок.