Глава 13

Зоряна глибоко вдихнула й відчинила двері офісу логістичної компанії.

Щойно вона переступила поріг, до неї повернулися кілька колег.

— Зоряно! — вигукнула одна з дівчат. — Нарешті! Ми вже не знали, що й думати.

— Усе добре? — запитав інший співробітник.

Зоряна ледь усміхнулася.

— Уже так.

Із кабінету вийшов керівник.

Його обличчя було серйозним.

— Зоряно, зайдіть, будь ласка.

— Добре.

Вона зачинила за собою двері кабінету.

Керівник уважно подивився на неї.

— Ми кілька днів не могли з вами зв'язатися. Телефон був вимкнений. Ви не попередили про відсутність. Що сталося?

Зоряна опустила очі.

— Перепрошую. Сталися непередбачувані обставини. Я не мала ні телефону, ні можливості зв'язатися з вами.

— Настільки серйозні?

— Так.

Вона відповіла чесно.

Лише не сказала всієї правди.

Керівник кілька секунд мовчав.

— Ми вже почали хвилюватися. Колеги телефонували, але безрезультатно.

— Розумію. Мені дуже шкода, що так сталося.

Він уважно подивився на неї.

— Зараз із вами все гаразд?

— Так.

— Ви впевнені?

— Так.

Керівник повільно кивнув.

— Добре. Тоді напишіть пояснювальну щодо відсутності. А якщо вам потрібен ще день, щоб оговтатися, скажіть.

Зоряна ледь усміхнулася.

— Дякую. Але я хочу працювати.

— Гаразд. Якщо щось знадобиться — звертайтеся.

— Добре.

Вона вийшла з кабінету.

Колеги одразу оточили її.

— Ми так хвилювалися!

— Уже все добре? — запитала колега.

Зоряна кивнула.

— Так. Усе найгірше вже позаду.

Принаймні їй дуже хотілося в це вірити.

Коли Зоряна вийшла з кабінету Олега Дмитровича, до неї підійшла Катя.

— Привіт, Зоряно. Куди ти зникла? Мені дзвонив Всеволод.

Зоряна важко зітхнула.

— Так вийшло... Сталися непередбачувані обставини.

— Ми всі дуже хвилювалися. Телефон був вимкнений, на роботі тебе не було. Я вже не знала, що й думати.

— Вибач. Я справді не мала можливості ні з ким зв'язатися.

Катя уважно подивилася на подругу.

— Усе гаразд? Ти якась бліда.

Зоряна ледь усміхнулася.

— Уже краще.

— Точно? Якщо не хочеш говорити, я не наполягатиму.

Зоряна вдячно кивнула.

— Дякую. Просто мені ще потрібно трохи часу.

Катя поклала руку їй на плече.

— Головне, що ти повернулася. Ми всі дуже за тебе переживали.

— Я знаю. І дуже вдячна вам за це.

— Ну ходімо. Поки тебе не було, накопичилося чимало роботи.

Зоряна усміхнулася вже щиріше.

— Тоді не будемо змушувати Олега Дмитровича чекати ще довше.

Робочий день добігав кінця.

Працівники один за одним вимикали комп'ютери, збирали речі й прощалися до завтра.

Зоряна теж склала документи й уже збиралася йти, коли раптом завмерла.

Біля дверей офісу щось промайнуло.

Вона різко підвела голову.

Темний серпанок.

Ледь помітний.

Він повільно ковзнув уздовж стіни й зник за рогом.

Зоряна відчула, як по спині пробіг холод.

— Зоряно? — почувся голос Каті. — Ти чого?

Вона кліпнула кілька разів.

Серпанку вже не було.

— Нічого...

Катя здивовано подивилася на неї.

— Ти дивилася так, ніби когось побачила.

Зоряна мовчки похитала головою.

— Здалося.

Та в глибині душі вона знала, що не помилилася.

Воно було тут.

І якщо темрява з'явилася вже в офісі...

Отже, вона більше не переслідує лише своїх жертв.

Тепер вона стежить і за нею.

Зоряна повільно йшла додому.

Місто жило звичним життям.

Повз неї поспішали перехожі, проїжджали автомобілі, на дитячому майданчику лунав сміх.

Усе виглядало звичайним.

Та раптом вона завмерла.

За кілька метрів попереду, біля старого дерева, промайнув темний серпанок.

Він був майже прозорим.

Наче клубок чорного диму, який не підкорявся вітру.

Зоряна прискорила крок.

Серпанок ковзнув уздовж паркану й розчинився в повітрі.

— Невже... — ледь чутно прошепотіла вона.

Вона озирнулася.

Перехожі спокійно йшли своїми справами.

Ніхто нічого не помітив.

Значить, бачила це лише вона.

Зоряна продовжила шлях.

Та дорогою додому темний серпанок з'явився ще двічі.

Ненадовго.

Наче перевіряв, чи вона його бачить.

Коли Зоряна нарешті відчинила хвіртку й зайшла на подвір'я, серце все ще билося швидше, ніж зазвичай.

Вона підняла голову.

На мить їй здалося, що біля старої вишні хтось стоїть.

Зоряна придивилася.

Постаті вже не було.

Лише вітер тихо колихав гілки.

— Воно наближається... — прошепотіла вона, відчуваючи, як тривога знову стискає груди.

Зоряна ще кілька секунд стояла посеред подвір'я.

Тривога не відпускала.

Вона дістала телефон із кишені й знайшла в списку контактів номер Захара.

Після другого гудка він відповів.

— Слухаю.

— Це я.

— Зоряно? Щось сталося?

— Здається... я щойно знову його бачила.

На тому кінці запала тиша.

— Де?

— Дорогою додому. Спочатку біля старого дерева, потім ще двічі. А зараз... мені здалося, що воно було на моєму подвір'ї.

— Тобі не здалося? Ти впевнена?

— Якби не була впевнена, не телефонувала б.

Захар на мить замовк.

— Воно наближалося до тебе?

— Ні. Наче... спостерігало.

— З дому не виходь.

— Захаре, я не дитина.

— Я знаю. Але, будь ласка, не виходь сама, поки ми не зрозуміємо, що відбувається.

Зоряна глибоко вдихнула.

— Ти думаєш, наступною можу бути я?

— Я не хочу цього допустити.

Вона міцніше стиснула телефон.

— Добре. Я залишуся вдома.

— Якщо знову щось побачиш або відчуєш — одразу телефонуй. Неважливо, котра буде година.

— Гаразд.

Розмова закінчилася.

Зоряна ще довго стояла на подвір'ї, вдивляючись у вечірні сутінки.

Тепер вона була впевнена.