Глава 12

Кілька секунд ніхто не промовляв ані слова.

Всеволод не відводив погляду від Захара.

— Що ти тут робиш?

— Привіз Зоряну додому, — спокійно відповів Захар.

— Звідки?

Захар промовчав.

— Я поставив запитання.

— І я його почув.

— То відповідай.

Всеволод зробив крок уперед.

Зоряна швидко стала між ними.

— Не треба.

— Зоряно...

— Будь ласка. Не зараз.

Вона перевела погляд на Захара.

— Завтра о дев'ятій.

— Я пам'ятаю.

Він сів до автомобіля.

За кілька секунд двигун ожив.

Машина повільно рушила з місця й зникла за поворотом.

Всеволод ще якийсь час дивився їй услід.

Потім повернувся до Зоряни.

— Ходімо до будинку.

Вона мовчки кивнула.

У будинку панувала незвична тиша.

Всеволод зачинив двері.

Кілька секунд вони просто стояли один навпроти одного.

— Я шукав тебе, — тихо сказав він.

— Знаю.

— Ні, не знаєш.

Він важко видихнув.

— Ми з Юрієм об'їздили майже все місто. Я звернувся до поліції. Обдзвонив усіх, кого міг.

Зоряна опустила очі.

— Пробач.

— Це не твоя провина?

Вона мовчала.

Всеволод уважно подивився на неї.

— Скажи мені правду.

Зоряна довго не наважувалася заговорити.

Потім тихо промовила:

— Мене викрали.

Всеволод зблід.

— Що?..

— Це зробив Захар.

Кілька секунд у кімнаті панувала мертва тиша.

— Я зараз знайду його...

Всеволод різко рушив до дверей.

— Ні!

Зоряна схопила його за руку.

— Не треба.

Він здивовано обернувся.

— Ти серйозно?

— Так.

— Він викрав тебе!

— Я знаю.

— І ти просиш мене нічого не робити?

— Спочатку вислухай мене.

Всеволод мовчки дивився на неї.

Повільно він знову сів.

— Добре.

Зоряна теж сіла навпроти.

— Учора Захар приїжджав до мене.

— Ти казала.

— Він просив допомогти розслідувати серію вбивств.

— І ти відмовила.

— Так.

Вона глибоко вдихнула.

— Наступного дня він викрав мене.

Всеволод стиснув кулаки.

— Це не має жодного виправдання.

— Не має.

— Тоді чому...

Зоряна не дала йому договорити.

— Бо я побачила те, що бачила багато років тому.

Всеволод насупився.

— Про що ти?

— На місці злочину є сліди.

Такі, яких більше ніхто не бачить.

Вона замовкла.

— Сьогодні я сама переконалася, що вони знову з'явилися.

— Ти хочеш сказати...

— Так.

— Це не звичайний убивця.

Всеволод довго мовчав.

— І ти в це віриш?

Зоряна подивилася йому просто у вічі.

— Я не вірю.

Я знаю.

Він опустив голову.

Почуте не вкладалося в його уявлення про світ.

— Саме тому ти погодилася допомагати?

— Не зовсім.

Вона похитала головою.

— Я погодилася, бо поки ми сперечалися, загинув ще один хлопець.

Микита Столяр.

Якщо я нічого не робитиму, загинуть інші.

Всеволод мовчав.

— Але це не означає, що я пробачила Захара.

Він уважно подивився на неї.

— Тоді чому ти повернулася з ним?

— Бо я поставила свої умови.

І він погодився.

— Які?

— Я живу вдома.

Він більше не має права обмежувати мою свободу.

Жодної брехні.

І ти повинен знати, що я жива.

Всеволод повільно видихнув.

— Мені дуже не подобається, що ти знову будеш поруч із ним.

— Мені теж.

— Але я бачу, що ти вже прийняла рішення.

Зоряна мовчки кивнула.

Всеволод підійшов ближче.

Обережно взяв її за руки.

— Пообіцяй мені лише одне.

— Що саме?

— Якщо відчуєш, що тобі загрожує небезпека, одразу скажеш мені.

Не намагайся впоратися сама.

Зоряна ледь усміхнулася.

— Обіцяю.

Всеволод міцно обійняв її.

Вона заплющила очі.

Попереду на них чекало розслідування, яке могло змінити життя кожного з них.

Але зараз вони просто були разом.

І цього було достатньо.