Глава 11

Дорогою назад ніхто майже не розмовляв.

Захар уважно стежив за дорогою.

Михайло мовчки дивився у вікно.

Зоряна сиділа на задньому сидінні, згадуючи те, що побачила біля тіла Микити.

Темний слід.

Він був таким самим, як і раніше.

Отже, вона не помилилася.

Коли автомобіль зупинився біля будинку, усі троє ще кілька секунд сиділи мовчки.

Першою вийшла Зоряна.

Вона повільно зайшла до будинку й одразу попрямувала на кухню.

Михайло поставив чайник.

— Думаю, гарячий чай зараз нікому не завадить.

Ніхто не заперечував.

За кілька хвилин усі сиділи за столом.

Тишу порушила Зоряна.

— Ти пам'ятаєш, що обіцяв?

Захар кивнув.

— Пам'ятаю.

— Ми мали поговорити про мої умови.

— Так.

Вона на мить замовкла, ніби ще раз усе обдумувала.

— Якщо я погоджуся допомагати, то лише за кількох умов.

Захар уважно слухав.

— По-перше, ти більше не обмежуватимеш мою свободу. Жодних замкнених дверей і жодного примусу.

— Домовилися.

— По-друге, я житиму вдома.

Михайло перевів погляд на Захара.

Той відповів не одразу.

— Добре.

— По-третє, Всеволод має знати, що я жива.

Захар насупився.

— Він почне шукати тебе ще активніше.

— Він і так шукає мене.

У кімнаті запала тиша.

— Я не дозволю, щоб він думав, ніби я зникла безвісти.

Захар повільно кивнув.

— Добре.

— Але я сама вирішу, що саме йому сказати.

— Це твоє право.

Зоряна уважно подивилася на нього.

— І останнє.

— Слухаю.

— Жодної брехні.

Якщо ти щось знаєш — говориш одразу.

Якщо я щось знайду — теж нічого не приховую.

Ми працюємо чесно або не працюємо взагалі.

Захар простягнув руку до неї.

— Домовилися.

Зоряна не поспішала відповідати.

Кілька секунд вона мовчки дивилася на його долоню.

Потім ледь помітно похитала головою.

— Не поспішай.

Я ще не пробачила тебе.

Вона підвелася з-за столу.

— Але своїх умов я не зміню.

Захар повільно опустив руку.

— Я приймаю їх.

Зоряна мовчки кивнула.

Це ще не було примирення.

Але вперше від їхньої зустрічі вони зробили крок до спільної мети.

Після довгої розмови в будинку знову запанувала тиша.

Захар мовчки підвівся з-за столу.

— Збирайся.

Зоряна здивовано подивилася на нього.

— Ти ж сама сказала, що хочеш додому.

Вона кілька секунд мовчала.

Потім повільно кивнула.

— Добре.

За кілька хвилин вони вже сиділи в автомобілі.

Михайло залишився в будинку.

Дорогою майже не розмовляли.

Лише шум двигуна порушував мовчання.

Коли автомобіль звернув на знайому вулицю, Зоряна мимоволі затамувала подих.

За кілька секунд Захар зупинився біля її будинку.

Він заглушив двигун.

— Приїхали.

Зоряна взялася за ручку дверцят.

— Завтра о дев'ятій я заїду, — тихо сказав Захар.

Вона не озирнулася.

— Якщо передумаю, ти мене не побачиш.

— Це буде твій вибір.

Зоряна мовчки вийшла з автомобіля.

Захар не намагався її зупинити.

Вона повільно зачинила дверцята й рушила до хвіртки.

Раптом двері будинку різко відчинилися.

— Зоряно!

Вона завмерла.

На ґанок вибіг Всеволод.

Кілька секунд він просто дивився на неї, ніби боявся, що це лише привид.

Потім швидко підійшов і міцно обійняв.

— Ти жива...

Зоряна заплющила очі.

Лише тепер вона зрозуміла, наскільки скучила за ним.

— Пробач... — ледве чутно прошепотіла вона.

Всеволод відсторонився й уважно подивився на її обличчя.

— Де ти була?

Зоряна мовчала.

Позаду тихо зачинилися дверцята автомобіля.

Всеволод повільно перевів погляд.

Біля машини стояв Захар.

Їхні погляди зустрілися.

У повітрі зависла напружена тиша.