Глава 8

Зоряна ще кілька хвилин стояла біля відчинених дверей.

Ключ лежав у її долоні.

Вона могла піти.

Ніхто не намагався її зупинити.

Зоряна повільно вийшла в коридор.

Було тихо.

Лише з першого поверху долинали приглушені голоси.

Вона спустилася сходами.

На кухні сиділи Захар і Михайло.

Обидва одночасно підвели на неї очі.

Запала незручна тиша.

— Сідай, — тихо промовив Михайло.

— Я ненадовго.

Зоряна залишилася стояти.

Михайло поставив перед нею чашку гарячого чаю.

— Ти майже нічого не їла.

Вона мовчки подивилася на чашку.

Потім усе ж сіла.

Не тому, що повірила їм.

Просто від голоду вже паморочилося в голові.

Захар не промовив ані слова.

Лише мовчки поклав на стіл теку, яку вона вже бачила.

— Я не хочу більше нічого слухати, — холодно сказала Зоряна.

— А я прошу тебе лише вислухати, — відповів Михайло.

Вона важко зітхнула.

— Добре. Але це нічого не змінить.

Михайло відкрив теку.

— Перше вбивство сталося трохи більше місяця тому. Ми перевірили родичів, знайомих, сусідів, телефони, фінансові справи.

Він перегорнув сторінку.

— Потім з'явилися нові жертви. Версії змінювалися одна за одною.

— Спочатку ми підозрювали Максима Юзевича, — спокійно додав Захар. — Через спадщину.

— Потім Тараса Срібленка.

— Руслана Кириленка.

— Людмилу Світенко.

Михайло похитав головою.

— Але кожна нова смерть руйнувала попередню версію.

Зоряна мовчала.

— Ми зайшли в глухий кут, — продовжив Захар. — І тоді я зрозумів, що це не схоже на звичайного серійного вбивцю.

Вона повільно підняла очі.

— Тому ти прийшов до мене.

— Так.

— Бо вирішив, що я повірю в потойбічне?

— Бо ти вже з цим стикалася.

Зоряна відвела погляд.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша.

Михайло розгорнув карту міста й поклав її на стіл.

Червоними кружками були позначені місця всіх убивств.

Зоряна мимохіть нахилилася ближче.

Її погляд ковзнув від однієї позначки до іншої.

Потім вона насупилася.

— Щось не так...

Захар насторожився.

— Що саме?

— Ви дивитеся на жертв.

Вона повільно провела пальцем між позначками.

— А треба дивитися на місця.

Михайло здивовано переглянувся із Захаром.

— Поясни.

Зоряна ще раз уважно подивилася на карту.

— Усі ці місця...

Вона замовкла.

Ніби боялася договорити.

— Що з ними? — тихо запитав Захар.

— Вони не випадкові.

Зоряна повільно відсунула карту.

— Більше я поки нічого не скажу.

— Чому?

— Бо сама ще не впевнена.

Вона підвелася.

— І ні... Це не означає, що я погодилася вам допомагати.

Захар нічого не відповів.

Він лише дивився, як вона виходить із кухні.

Коли її кроки стихли на сходах, Михайло тихо промовив:

— Це вже більше, ніж учора.

Захар ледь помітно кивнув.

— Так.

Уперше вона не відвернулася.

Вона почала думати.